Джерело: http://khpg.org.ua/index.php?id=1221206914 (ПОЧАТОК)

12.09.2008
Євген Захаров

Відповідно до п. 1 статті 7 РС МКС «злочин проти людяності» «означає будь-яке із наступних діянь, які здійснюються в межах широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад здійснюється свідомо:
а) вбивство;
б) знищення;
в) поневолення;
г) депортація або насильницьке переміщення населення;
д) вміщення до в’язниці або інше жорстоке позбавлення фізичної свободи у порушення основоположних норм міжнародного права ;
є) катування;
е) зґвалтування, обернення в сексуальне рабство, примус до проституції, примусова вагітність, примусова стерилізація або будь-які інші форми сексуального насильства порівнянної тяжкості ;
ж) переслідування будь-якої ідентифікованої групи або спільноти за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, ґендерними, як це визначено в п.3, або іншими мотивами, які повсюдно визнані неприпустимими згідно із міжнародним правом, у зв’язку з будь-якими діяннями, вказаними в даному пункті, або будь-якими злочинами, які підпадають під юрисдикцію Суду;
з) насильницьке зникнення людей;
і) злочин апартеїду;
ї) інші нелюдські діяння аналогічного характеру, які полягають в умисному спричиненні сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень або завдання серйозної шкоди психічному або фізичному здоров’ю.»

Згідно з п.2 статті 7 РС МКС
«для цілей п. 1 статті 7:
а) …
б) «знищення» включає навмисне створення умов життя, зокрема, позбавлення доступу до продуктів харчування і ліків, розрахованих на те, щоб знищити частину населення; …»

Конвенція ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» (далі – Конвенція) була ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року в Парижі і набула чинності 12 січня 1951 року. Ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 18 березня 1954 року.
Відповідно до статті 6 РС МКС та статті ІІ Конвенції геноцид визначається як
«наступні дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку:
а) вбивство членів такої групи;
b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;
d) заходи, розраховані на недопущення дітонародження в середовищі такої групи;
е) насильницька передача дітей із однієї групи в іншу.»

Згідно із статтею 3 Конвенції караними є наступні діяння:
«а) геноцид;
b) змова з метою вчинення геноциду;
c) пряме або публічне підбурювання до вчинення геноциду;
d) замах на вчинення геноциду;
e) співучасть у геноциді.»

 Резюме історичних фактів

Для коректної правової кваліфікації явища Голодомору 1932-1933 рр. необхідно розглянути історичні події в Україні і на Кубані і встановити, чи була політика радянського режиму умисною, чи мала вона етнічний чинник і чи була вона спрямованою на створення масового штучного голоду, наслідком якого була смерть мільйонів людей. Результати численних досліджень голоду 1932-1933 рр. українськими, російськими та іншими зарубіжними вченими[1] можна підсумувати таким чином.
Після завершення суцільної колективізації була введена система, за якою колгосп мусив спочатку розрахуватися з державою за спущеним згори планом («перша заповідь», за виразом Й. Сталіна), а вже потім розподілити між працівниками те, що залишиться, за трудодні. Але плани, які були надані, були нереальними, і в результаті колгоспи не могли розраховуватися за трудодні. Це і зробило хліб на селі величезним дефіцитом. Колгоспники могли сподіватися тільки на те, що зберуть на присадибних ділянках – картоплю, городину тощо, і неохоче йшли працювати в колгоспі, не маючи впевненості, що їхня праця буде оплачена. Дефіцит хліба створювався сталінською політикою «підхльостування» (вираз Сталіна): попередній план, який вже був недосяжним, несподівано збільшувався, щоб мобілізувати на виконання попереднього плану. Це призводило до все більшого дефіциту хлібу і, в кінцевому рахунку, до голоду.
Коли кажуть про голод 1932-1933 рр., необхідно розрізняти три різні типи голодування, кожен з яких окрім схожих явищ мав свої специфічні причини, риси та наслідки, різні за своїми масштабами. Голод у першій половині 1932 року був викликаний невиконанням плану заготівель з урожаю 1931 року і політикою Кремля щодо села у зв’язку з цим невиконанням. Той голод був припинений поверненням з портів частини зерна, яке передбачалося для експорту, а також закупкою зерна за кордоном. У третьому кварталі 1932 року голод повторився внаслідок невиконання плану заготівель врожаю 1932 року. Необхідно підкреслити, що характер голоду в Україні до листопаду 1932 року був такий самий, як і в інших хлібовиробних районах СРСР. Голодну смерть під час голоду першого та другого типів слід розглядати як подію злочину проти людяності.
Голод третього типу був викликаний конфіскацією хліба і будь-яких продуктів харчування, яка проводилася тільки в сільських районах України і Кубані. Ця конфіскація у листопаді-грудні 1932 року була частковою, а в січні 1933 року – повною. При цьому внаслідок заходів, організованих партійним та радянським керівництвом СРСР та УСРР, виїхати в пошуках продуктів або отримати їх ззовні було заборонено. Залишившись без продуктів харчування, селяни вмирали від голоду. З лютого 1933 року ця смерть набула масового характеру: з лютого по серпень в Україні від голоду загинули мільйони, а на Кубані – сотні тисяч селян. За даними демографічної статистики прямі втрати України від голоду 1932-1933 р. становлять за одними даними 3-3.8 млн., а за іншими – 4-4.8 млн. осіб. Масовий голод поєднувався із політичними репресіями проти інтелігенції та націонал-комуністів в 1933 р. і припиненням політики українізації. Голодну смерть під час голоду третього типу та від політичних репресій слід розглядати як подію злочину проти людяності і злочину геноциду.
Для встановлення факту злочину проти людяності та злочину геноциду в Україні і на Кубані необхідно розглянути події 1930-1933 року в сукупності. Короткий опис відповідних історичних фактів подається в Додатку.

 Смерть від голоду в період січень-жовтень 1932 р. – злочин проти людяності

Визначальним елементом для кваліфікації Голодомору 1932-1933 рр. як злочину проти людяності є доведення усвідомленості дій, спрямованих на «створення умов життя, зокрема, позбавлення доступу до продуктів харчування…, розрахованих на те, щоб знищити частину населення» (підпункт (б) п.2 статті 7 РС МКС).
Як згадано в пп. 1,2[2] план хлібозаготівель на 1930 рік вже був завищеним, але керівництво СРСР ще його збільшило з 440 до 490 млн. пудів, і план 1930 року виконували вже навесні 1931 року, вивозячи усі запаси хлібу. Підвищений план так і не вдалося виконати, хоча зібрали 477 млн. пудів хліба, на 127 млн. пудів більше, ніж 1929 р. План хлібозаготівель на 1931 рік, спущений з Кремля згідно зі сталінською політикою «підхльостування», знову значно перевищував можливості України – він складав 510 млн. пудів. На кінець року план був виконаний на 79% (п. 3). Для виконання «першої заповіді» – спочатку виконати план, а вже потім розрахуватися за трудодні – в січні 1932 року за директивами Молотова почали вилучати хліб, що призвело до голоду в першій половині 1932 р. Внаслідок вилучення хлібу декілька десятків тисяч селян в Україні загинуло від голоду в цей період (пп. 4, 5, 6. Тільки у кінці квітня 1932 р. держава почала надавати продовольчу допомогу голодуючим (п. 7).
«Перша заповідь» і «підхльостування» показували, що керівництво СРСР ставилося до села суто функціонально, тобто лише як до джерела хлібопостачання для прискорення індустріалізації. При цьому вироблена в колгоспах продукція вважалося такою ж державною власністю, що й продукція радгоспів. Проте працівники радгоспів отримували заробітну платню, а з працівниками колгоспів повинні були розраховувалися натурою за трудодні. Оскільки весь хліб був зданий державі за планом, і майже нічого не лишилося, колгоспники працювали задарма. За свідченням Косіора, половина колгоспів України не видала за трудодні у 1931 році зовсім нічого.[3]
Г.Петровський і В.Чубар у своїх листах Сталіну і Молотову на початку червня писали про голод на селі внаслідок неможливості виконання нереального плану і необхідність збільшення продовольчої допомоги. Відповіддю була роздратована реакція Сталіна і припинення ввозу продуктів в Україну (пп. 7-9). Незважаючи на прохання української партійної організації зменшити план хлібозаготівель на 1932 р., обнародування на ІІІ Всеукраїнській партійній конференції 6-7 липня промовистих фактів голоду і критики політики на селі, Молотов і Каганович примусили конференцію ухвалити спущений з Кремля нереальний план (п.10).
Обґрунтовуючи необхідність додаткової продовольчої допомоги, і Чубар, і Петровський у своїх листах писали про можливі крадіжки хліба нового врожаю. Чубар попереджав: «Щоб забезпечити себе на зиму краще, ніж торік, почнуться масові крадіжки хліба. Те, що спостерігається тепер, – викопування посадженої картоплі, бурякових посадок, цибулі тощо – буде відтворене в набагато більших розмірах у період визрівання озимини, оскільки фондів харчування з відпущених ресурсів пізніше, ніж до 1 липня, не вистачить»[4]. Про те ж саме написав Петровський: «Допомогу треба надати ще й тому, що від голоду селяни зніматимуть недозрілий хліб, і його багато може загинути даремно»[5]. У відповідь Сталін з Кагановичем припинили продовольчу допомогу та ініціювали драконівський «закон про 5 колосків» – постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперативів та зміцнення соціалістичної власності», якою за розкрадання колгоспного і кооперативного майна передбачалася вища міра покарання із конфіскацією всього майна з можливістю заміни на термін ув’язнення не менше 10 років у випадку пом’якшувальних обставин (п.11).
Можна зробити висновок: сталінська політика на селі означала навмисне позбавлення колгоспників та одноосібників доступу до вирощеного ними хлібу у випадку невиконання ними плану хлібозаготівель, що призвело до смерті від голоду частини населення. Ця частина населення була знищена внаслідок свідомої політики радянської держави. Таким чином, смерть частини населення мала місце внаслідок свідомого позбавлення його доступу до продуктів харчування, що й становить собою подію злочину проти людяності. Державна політика хлібозаготівель стосувалася всіх сільських районів СРСР, отже, цей висновок стосується всіх померлих від голоду на території СРСР в цей період.
 

Голодомор 1932 – 1933 років – злочин геноциду

Об’єкт злочину геноциду

Відповідно до Конвенції, під геноцидом розуміються певні «дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». Згідно з визначенням Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді під «національною групою» слід розуміти «об’єднання людей, які мають стійкий правовий зв’язок, як то єдине громадянство та, відповідно, певні права та обов’язки»[6].
Тлумачення «національної групи» дає підстави розглядати як об’єкт злочину геноциду частину українського народу – сукупність жертв Голодомору та політичних репресій в Україні за період від листопаду 1932 р. до серпня 1933 р. незалежно від етнічної, релігійної та інших ознак.
Разом з тим, елемент знищення групи полягає також у «знищенні значної частини конкретної групи … частина групи має бути достатньо значною, щоб мати відповідний вплив на групу в цілому.»[7] Як свідчить практика діяльності міжнародних трибуналів, для кваліфікації злочину геноциду достатньо, щоб суб’єкт злочину мав умисел знищити суттєву частину групи. При визначенні того, яка частина групи є суттєвою, необхідно застосовувати як кількісні, так і якісні показники. Так, судова палата Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії в рішенні у справі Єлісіча (1999 р.)[8] наголосила:
«82. /…/ Обрана мішенню частина групи може бути визначена як суттєва або через умисел завдати шкоди більшості групи, про яку йдеться, або найбільш показовим членам такої групи. /…/ Геноцидний умисел, таким чином, може проявлятися у двох формах. Він може полягати у бажанні знищити дуже велику кількість членів групи, і в такому випадку він становитиме намір знищити групу en masse. Проте, він може полягати у бажанні знищити меншу кількість обраних осіб з огляду на наслідки їхнього зникнення для виживання цієї групи як такої».
Аналіз демографічної статистики, проведений українськими та зарубіжними дослідниками, показує, що прямі втрати українського народу внаслідок Голодомору 1932-1933 років складають за одними даними 3-3.8 млн. осіб, за іншими – 4-4.8 млн. осіб[9]. На період, що розглядається (листопад 1932 року – серпень 1933 року), припадає найбільша частина від загального числа померлих, оскільки в період січня-жовтня 1932 р. від голоду загинули десятки тисяч людей. У будь-якому випадку кількість загиблих від голоду в період, що розглядається, складає не менше, ніж 10% (за іншими даними – 15%) від загальної кількості населення України. Ця частина українського народу є значною і може розглядатися як об’єкт злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид 1948 р.
Слід підкреслити, що таємні постанови ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 р. (п. 26) повністю змінили політику українізації і поклали відповідальність за продовольчу кризу разом із селянами на провідників „українізації», поклавши початок знищенню українських націонал-комуністів. Репресовані в цей період численні представники культурної, господарчої та політичної еліти (див. пп. 39, 40, 41) мали велике значення для забезпечення розвитку українського народу. Тому в опис групи окрім селян, загиблих від голоду, необхідно включити також всіх загиблих від політичних репресій.
За визначенням Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії у справі Боснія і Герцеговина проти Сербії і Монтенегро, «етнічна група» являє собою «культурну, лінгвістичну або іншу явно виражену відмінність притаманну меншині, як всередині держави, так і поза її межами»[10].
Таке тлумачення «етнічної групи» у порівнянні із становищем українців, що мешкали на Кубані, і подіями 1932-1933 років дає підстави розглядати українців Кубані як етнічну групу, яка стала об’єктом злочину геноциду. На справедливість цього твердження вказують такі аргументи.
Політика українізації територій, де компактно проживали етнічні українці була офіційною політикою СРСР. За Всесоюзним переписом 1926 р. на Кубані налічувалося 915 тис. українців, що складало 62% населення. Вони загалом зберегли свою мову і культуру: 729 тис. з них назвали рідною мовою українську. У деяких районах Кубані українців було 80% і навіть 90%[11], а загалом на Північному Кавказі проживало 3,106 тис. українців.
Політика українізації зустрічала підтримку українського населення Північного Кавказу. Число українських учнів, які навчалися в українських школах, зросло з 12% в 1928/29 навчальному році до 80% в 1931/1932 році[12]. Культурно-освітня політика будувалася під керівництвом народного комісаріату освіти УСРР і безпосередньо Миколи Скрипника й фінансувалася з державного бюджету УСРР[13]. Однак таємною постановою ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 р. політика українізації була припинена. Українське культурне життя на Кубані було репресоване: усі українські школи і книговидання переведені на російську мову навчання, газети і журнали, що виходили українською мовою, були закриті, втім, як і багато й інших культурних українських інституці. Багато їхніх працівників було репресовано, як ворогів радянської влади (пп. 46, 47, 48). Таємною постановою ЦК ВКП(б) від 15 грудня українізація припинялася також і в інших районах компактного проживання українців.

 Склад злочину геноциду

Загалом, масова загибель від голоду мільйонів українських та сотень тисяч кубанських селян була спричинена такими діями партійно-радянсько-господарчої верхівки СРСР:
1. Навмисним насильницьким нав’язуванням нереального плану хлібозаготівель з урожаю 1932 р., незважаючи на протести українських керівників (п. 10).
2. Ухваленням постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперативів та зміцнення соціалістичної власності» («Про 5 колосків») (п. 11).
3. Директивою ЦК КП(б)У від 29 жовтня за ініціативою В. Молотова та телеграмою В.Молотова та М.Хатаєвича від 5 листопада про посилення репресій (пп. 16, 17).
4. Прийняттям постанов ЦК КП(б)У від 18 та РНК УСРР від 20 листопада «Про заходи до посилення хлібозаготівель», підготовлених комісією В.Молотова (пп. 18, 19, 20) та постанов бюро Північнокавказького крайкому ВКПР(б), підготовлених комісією Л.Кагановича, якими наказувалося вилучати раніше розданий хліб та вводити штрафи натурою.
5. Створенням «трійок» та ОСО, яким надавалося право розглядати «хлібні» справи у прискореному порядку та застосовувати смертну кару (пп. 21, 22).
6. Введення практики поставлення сіл і колгоспів «на чорну дошку» за ініціативою Л. Кагановича спочатку в Кубані (Постановою бюро Північнокавказького крайкому ВКПР(б) від 4 листопада (п. 43)), а потім в Україні (Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 6 грудня (п. 23)).
7. Повальними обшуками садиб селян в грудні 1932 р. з метою знайти «розбазарений, розкрадений хліб» на підставі постанов від 18 та 20 листопада 1932 р. (пп. 23, 27), посиленням репресій за «хлібними» справами в Україні (п. 28) та на Кубані (п. 45).
8. Ухваленням таємних постанов ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 р. про посилення репресій проти «саботажників з партквитком у кишені» та припинення українізації в Кубані та інших регіонах компактного проживання українців в СРСР; цими постановами почалися репресії проти націонал-комуністів (пп. 25, 26).
9. Депортаціями на північ більше ніж 62 тис. кубанських селян за «саботаж» (п. 44).
10. Рішенням ЦК КП(б)У про вилучення насіннєвих фондів від 29 грудня 1932 р., ухвалене під тиском Л.Кагановича (п. 27)
11. Телеграмою Й.Сталіна від 1 січня 1933 року з вимогою здати хліб і погрозою репресій тим, хто цього не зробить (пп. 29, 30).
12. Директивою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 22 січня, яка встановлювала блокаду голодуючих України та Кубані і вводила заградзагони на вокзалах та ґрунтових дорогах (пп. 32, 33).
13. Урядовою постановою від 17 лютого 1933 р. за ініціативою М.Хатаєвича та П.Постишева, якою збір насіння провадився засобом хлібозаготівель із наданням частини зібраного тим, хто вилучав хліб (п. 36).
14. Постановою ЦК КП(б) від 31 березня 1933 р., якою за ініціативою П.Постишева продовольча допомога надавалася тим, хто міг бути працездатним (п. 37).
15. Політичним репресіям 1933 року проти інтелігенції та націонал-комуністів за ініціативою П.Постишева, кампанія проти «скрипниківщини» (пп. 39, 40, 41).
16. Повним знищенням усіх етнічно-культурних форм існування українців на Кубані (п. 48).
У сукупності перераховані дії означають створення для вищеназваних груп таких життєвих умов, які розраховані на їхнє часткове фізичне знищення, що й становить склад злочину геноциду (стаття ІІ, п. «с» за Конвенцією). Можливо також довести, що ці дії були умисними. Тим самим одночасно буде доведено, що Голодомор 1932-1933 р. є злочином проти людяності, оскільки за даних обставин смерть значної частини населення мала місце внаслідок навмисного позбавлення її доступу до продуктів харчування (підпункт «б» п. 1 статті 7 РС МКС).
Перебіг подій, які призвели до геноциду, коротко можна викласти таким чином. Після того, як нереальний план хлібозаготівель не був виконаний, Сталін поклав відповідальність за це на селян, які, на його думку, саботували збір врожаю, і на українських комуністів, які цьому потурали. Були прийняті партійні та урядові рішення, які вимагали повернути хліб, виплачений натурою за трудодні в рахунок майбутнього врожаю. Вони ж запроваджували натуральні штрафи і дозволяли проводити обшуки з метою вилучення вже розданого хлібу, а також заохочували ДПУ до посилення політичних репресій за прискореними процедурами і використання смертної кари.
Повальні обшуки та інші каральні заходи бажаних результатів не дали, тому селяни отримали на початку 1933 року ультиматум вождя: вони здають хліб добровільно, або будуть жорстоко покарані. Для цього обшуки та натуральні штрафи поєднали в одну каральну акцію – у селян були вилучені усі продукти харчування. 22 січня 1933 р. була встановлена блокада, яка не пропускала селян в пошуках продуктів до більш благополучних районів. Це й призвело до масового голоду і смерті мільйонів людей на селі. Паралельно розвернулася кампанія політичних репресій проти національних комуністичних кадрів та інтелігенції, на яких також покладалася відповідальність за зрив плану хлібозаготівель. Їх оголосили ворогами народу. Українізацію припинили, а українське культурне життя в місцях компактного проживання українців фактично завмерло.
Цілеспрямована насильницька русифікація українців мала наслідком формальне зменшення їхньої чисельності: за переписом 1937 р. 3 млн. громадян РСФСР назвали себе українцями (за переписом 1926 р. їх було 7.8 млн.). З припиненням українізації молодші покоління українців втрачали можливість зберігати свою етнічну ідентичність. Таким чином, стосовно українців Кубані здійснювалась також «насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу» (пункт «е» статті ІІ Конвенції.

 Мотив злочину

Конвенція про геноцид не вимагає встановлення мотиву суб‘єкту злочину. Разом з тим, воно може допомогти при визначенні злочинного умислу суб‘єкту злочину.
Ключ до розуміння мотивів створення штучного Голодомору можна знайти в листі Сталіна Кагановичу від 11 серпня 1932 р. Наводимо відповідний фрагмент мовою оригіналу.
« […] 3) Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 5-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того, чтобы руководить районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП и требованиями райкомов и вот – долавировался до ручки. Правильно говорил Ленин, что человек, не имеющий мужество пойти в нужный момент против течения, – не может быть настоящим большевистским руководителем. Плохо по линии советской. Чубарь – не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.
Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять. Имейте в виду, что Пилсудский не дремлет, и его агентура на Украине во много раз сильнее, чем думает Реденс или Косиор. Имейте также ввиду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец – прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей.
Так дальше продолжаться не может.
Нужно:
а) взять из Украины Косиора и заменить его Вами с оставлением Вас секретарем ЦК ВКП(б);
б) вслед за этим перевести на Украину Балицкого на пост преда украинского ГПУ (или ПП Украины, так как должности преда ГПУ Украины, кажется, не существует) с оставлением его замом председателя ОГПУ, а Реденса сделать замом Балицкого по Украине;
в) через несколько месяцев после этого заменить Чубаря другим товарищем, скажем Гринько или кем-либо другим, а Чубаря сделать замом Молотова в Москве (Косиора можно сделать одним из секретарей ЦК ВКП);
г) Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР, в действительно образцовую республику. Денег на это не жалеть.

Без этих и подобных им мероприятий (хозяйственное и политическое укрепление Украины, в первую очередь – ее приграничных районов и т.п.), повторяю – мы можем потерять Украйну.»
Економічна і соціальна криза, яка охопила СРСР на початку 1932 р., загрожувала радянському режимові. Голод, викликаний розкуркулюванням, примусовою колективізацією, поганою організацією колгоспів та їхньою бідністю; безжалісне і безкінечне вилучення хлібу для експорту, щоб оплачувати зовнішні борги, опір селян, які не бажали визнати «нове кріпосне право» і працювати без оплати; проблеми з індустріалізацією – все це породжувало сумніви компартії у правильності обраного шляху, приховану а іноді і відкриту фронду. Економічна криза могла перетворитися на політичну.
Деякі російські урядовці – О.Смирнов, В.Толмачов, М.Ейсмонт, вважаючи, що Сталін несе відповідальність за провал хлібозаготівель, звинуватили його. 27 листопада 1932 р. Сталін скликав об’єднане засідання політбюро ЦК і президії ЦКК ВКП(б), на якому виступив проти групи Смирнова. Він заявив, що в колгоспи і радгоспи проникли антирадянські елементи для організації шкідництва і саботажу і що значна частина сільських комуністів неправильно ставиться до колгоспів і радгоспів. Сталін закликав застосувати примус, щоб викоренити саботаж і антирадянські явища і підкреслив: «Було б нерозумно, якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою господарства, не відповіли б на удар цих окремих колгоспників і колгоспів нищівним ударом»[14].
Найбільшою загрозою для влади Сталіна, на його думку, була Україна. Він був явно стривожений опором українського політбюро ухваленню плану хлібозаготівель, прийняттю закону «про 5 колосків» (див. пп. 15, 16, 17). Сталін боявся союзу «петлюрівців» і Пілсудського і підозрював українських комуністів у зв’язках з поляками. Характерно, що, написавши «Самое главное сейчас Украина», він виділив курсивом слова «самое главное». Сталін найбільше боявся втратити Україну, яка за період українізації виростила власну національно налаштовану компартійно-радянську еліту (українці становили абсолютну більшість членів КП(б)У), домагалася приєднання до республіки території суміжних областей Росії та Білорусі, де українське населення переважало, вела там активну політику українізації і могла в умовах кризи скористатися своїми правами і заявити про вихід зі складу СРСР.
Політика українізації на кінець 20-х років вийшла далеко за межі, які було встановлено більшовиками. Українська національна свідомість до того часу набула загрозливих для єдності СРСР масштабів, Україна намагалася проводити самостійну політику, в тому числі й у міжнародних відносинах. Один з лідерів ЦК КП(б)У Володимир Затонський стверджував, що найперша мета українізації – зміцнення Української СРР як державного організму в рамках Союзу РСР[15]. Такий розвиток подій не міг влаштовувати Сталіна та його прибічників. Якби процеси в Україні пішли у цьому напрямку, це вплинуло б на всі процеси в СРСР, оскільки Україна тоді була єдиною національною і державною одиницею, яка могла протистояти натиску Кремля. Тому Сталін пішов на війну з українським селом як соціальною опорою національного державного організму. Він вирішив завдати селу превентивного нищівного удару й ліквідувати загрозу для свого режиму. Як точно висловився Джеймс Мейс у 1982 році, «Сталін бажав знищити український народ як політичний чинник і як соціальний організм»[16]. Саме це було мотивом його злочину.
Кубань була другим, після України, і єдиним районом СРСР, де мешкало більше двох третин етнічних українців. Вона знаходилась під найбільшим впливом України (серед інших регіонів компактного проживання українців). Кубань була також осереддям козацької вольниці, тому козаки були не меншими «улюбленцями» Сталіна, ніж українці. Вони були на вістрі репресій радянського режиму. Як і в Україні, тут був найбільший опір колективізації, тому Сталін невипадково вважав кубанських козаків серйозним джерелом загрози для своєї влади.

 Умисел

Визначальним елементом для кваліфікації злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид є наявність прямого умислу знищення членів відповідної групи в силу їх приналежності до неї. Дії, передбачені положеннями статті ІІ Конвенції, чітко вимагають наявності певних суб‘єктивних факторів, серед яких умисел, як необхідна складова злочину геноциду, є визначальним елементом кваліфікації злочину: «дії, визначені у статті ІІ, повинні бути вчинені з умислом знищити [захищену] групу цілком або її частину.» [17]
Чи мав Сталін намір організувати штучний голод? У відповіді на це питання погляди вчених розділилися. Одна група дослідників вважає, що масовий голод почали навмисно організовувати ще у 1930 року з метою зменшення життєздатності українського народу, перетворення його на рабів, які будуть покірно працювати в колгоспах і не зазіхатимуть на радянську владу. Друга група дослідників вважає, що політика Сталіна була злочинною, але пояснює виникнення голоду складною політичною ситуацією, бажанням модернізувати економіку, виплатою відсотків по зовнішніх кредитах. Ця група дослідників заперечує прямий умисел організації штучного голоду і не погоджується з кваліфікацією Голодомору 1932-1933 років як геноциду.
На нашу думку, сказати точно, чи мав Сталін заздалегідь розроблений план знищення частини українських селян через організацію штучного голоду, не можна. Тут доречно скористатися підходом дослідника голоду в СРСР Андреа Граціозі, який узагальнює різні пояснення причин Голодомору[18]. Тобто, він стверджує, що голод у третьому кварталі 1932 року був викликаний тими ж причинами, що й голод у першій половині 1931 року – невиконанням завищеного плану хлібозаготівель. А в жовтні 1932 р. Сталін прийняв рішення використати голод для знищення селян України і Кубані, які найбільше опиралися «новому кріпосному праву». Зокрема, усі дії компартійної верхівки СРСР, починаючи з жовтня 1932 р., свідчили про прямий умисел організації Голодомору і проведення політичних репресії проти тих, хто заважав цим планам.
Так, 22 жовтня 1932 р. Сталін надав комісіям Молотова і Кагановича надзвичайні повноваження щодо України і Кубані з метою виконання плану хлібозаготівель. Рішення, ухвалені партійними та радянськими органами за ініціативою цих комісій (пп. 16-22, 43-47), свідчать про намір позбавити селян розданого ним за виконану роботу хліба та вилучити інше продовольство (м’ясо, картоплю) через повальні обшуки і натуральні штрафи. Запроваджувалися жорстокі покарання селян та місцевих функціонерів («саботажників з партквитком в кишені»), які роздавали голодним селянам хліб за трудодні. Сотні їх були розстріляні, тисячі заарештовані і засуджені (п. 28).
Про намір знищити українську «фронду» і покласти на неї відповідальність за умисно організований голод, свідчать також плани ОДПУ та їхня реалізація. Наприкінці листопада 1932 р. Сталін відрядив до України особоуповноваженого ОДПУ Всеволода Балицького із завданням, викладеним в оперативному наказі по ДПУ УСРР № 1 від 5 грудня, де вказувалося, що в Україні існує «організований саботаж хлібозаготівель та осінньої сівби, організовані масові крадіжки в колгоспах і радгоспах, терор щодо найбільш стійких і витриманих комуністів та активістів на селі, перекидання десятків петлюрівських емісарів, розповсюдження петлюрівських летючок.» Із цього робився висновок про «безумовне існування на Україні організованого контрреволюційного повстанського підпілля, яке пов’язане із закордоном та іноземними розвідками, головним чином польським генеральним штабом». Закінчувався наказ постановкою завдання: «основне та головне завдання – нагальний прорив, викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля, та завдання рішучого удару по всім контрреволюційним куркульсько-петлюрівським елементам, які активно протидіють і зривають основні заходи радянської влади та партії на селі»[19]. У оперативному наказі № 2 від 13 лютого 1933 р. по ДПУ УСРР В.Балицький уже підбивав підсумки виконання наказу Сталіна: ударно-оперативна група №2 «викрила контрреволюційне повстанське підпілля на Україні, що охопило до 200 районів, близько 30 залізничних станцій і депо, ряд пунктів прикордонної смуги. В процесі ліквідації встановлений зв’язок з закордонними українськими націоналістичними центрами (УНР, «УВО», УНДО) і польським Головштабом».[20] Тобто, ОДПУ надавалася готова стратегія викриття штучно організованих контрреволюційних організацій.
Усвідомлення Й. Сталіним, що «національна проблема, по своїй суті, це селянська проблема»[21], штовхало його на вирішення національної проблеми разом із селянською. Так, почав виконуватися план знищення національної політичної еліти, представники якої були звинувачені у змові із саботажниками-селянами (див. лист Сталіна до Кагановича від 11 серпня 1932 р.). Зокрема, 14 та 15 грудня 1932 р. політбюро ЦК ВКП(б) схвалило дві таємні постанови (пп. 25, 26, 47, 48), які запроваджували особливу національну політику відносно українців (інших етнічних груп це не стосувалося). Згідно з цими постановами відповідальність за продовольчу кризу покладалася не тільки на селян, а й на українську політичну еліту.
20 грудня 1932 р. за пропозицією Кагановича політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення домогтися росту поставок зерна, для чого 29 грудня був даний наказ здати всі колгоспні фонди, в тому числі насіннєві (п. 27). Це не можна кваліфікувати інакше, ніж умисне позбавлення селян останніх з належних їм запасів хлібу.
1 січня 1933 р. було послану телеграму «вождя, вчителя і друга всіх селян» (п. 29), яка складалося з двох пунктів. Перший: ті, що добровільно здають державі «раніше розкрадений і прихований хліб», не репресуються. Другий: до тих, хто продовжує його приховувати, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання. Здавати вимагалося весь необлікований хліб. Якщо не здаси, – буде обшук. Знайдуть хліб – смертна кара або 10 років ув’язнення. Не знайдуть – заберуть у вигляді штрафу інше продовольство. Наслідком телеграми було поєднання обшуків з натуральним штрафуванням в єдину акцію. При цьому Сталін був поінформований про результати попередніх обшуків (п. 27) і знав: хліба у селян немає, план заготівель виконати неможливо. Це й був його «нищівний удар», який свідчить про умисел вилучити у селян продукти харчування з метою організації голоду.
Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 22 січня 1933 р. заборонила виїзд голодуючих в інші райони в пошуках хліба (пп. 32, 33), що також необхідно розглядати як умисні дії з наміром позбавити голодуючих останніх можливостей знайти продукти харчування для своїх родин.
У свою чергу, політичні репресії 1933 року (пп. 39, 40, 41) свідчили про намір знищити політичну та інтелектуальну еліту республіки.
В підсумку, намір знищити селян голодом демонструють слова другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, виголошені ним у 1933 р.: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут хазяїн. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система буде існувати завжди. Ми виграли війну!»[22].

 Суб’єкт вчинення злочину

Головним організатором та ідеологом геноциду був особисто Йосиф Сталін. Троє його підручних – Лазар Каганович, В’ячеслав Молотов і Павло Постишев – були безпосередніми організаторами голодомору в Україні і на Кубані. Його здійснював також партійно-державний апарат ВКП(б), КП(б)У і Північнокавказького крайкому