Наслідки Голодомору 1932-1933 років в Україні жахливі, вони стосуються «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Тарас Шевченко). Окрім мільйонів загиблих від голоду і ненароджених, що само по собі суттєво вплинуло на генофонд і розвиток українського народу, Голодомор боляче вдарив по тих, хто залишився живим. Він негативно вплинув на їхню соціальну та політичну активність, посіяв страх перед владою. Історична пам’ять і психологія тих, хто вижив у 1932-1933 роках, була скалічена згадками про людоїдство, про доноси на сусідів тощо. Ці трагічні події досі відображаються на психології їхніх нащадків.
Голодомор і знищення української інтелектуальної еліти, про які заборонялося знати до кінця вісімдесятих років ХХ ст., призвели до розриву поступовості в інтелектуальному розвиткові українського народу, втрати ідентичності та спільних цінностей. Трагедія Голодомору мала наслідком також неусвідомлений комплекс меншовартості у великої кількості українців.
Постгеноцидне українське суспільство гостро потребує спокійної совісті, вивільнення від психологічних комплексів, свободи від страху. Це неможливо без публічного визнання Голодомору злочином, яке має бути здійснене на правовому рівні. Це є моральним обов’язком нації перед загиблими, це необхідно для утвердження історичної справедливості, укріплення імунної системи українського народу проти політичних репресій, насильства, невиправданого державного примусу.
Зазначимо також, що європейська спільнота наполягає на розслідуванні та засудженні злочинів тоталітарних режимів. У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 1481 (2006) «Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів» стверджується, зокрема, таке:
«Падіння тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі не завжди супроводжувалося міжнародним розслідуванням їхніх злочинів. Більше того, міжнародне співтовариство не притягнуло виконавців цих злочинів до суду, як це було з жахливими злочинами націонал-соціалізму (нацизму).
Відповідно, широкій громадськості майже невідомі злочини тоталітарних комуністичних режимів. У деяких країнах комуністичні партії легально існують та все ще активно діють, попри те, що інколи вони навіть не відмежувалися від злочинів, учинених у минулому тоталітарними комуністичними режимами.
Асамблея впевнена, що знання історії є однією з передумов запобігання подібним злочинам у майбутньому. До того ж, моральна оцінка й засудження вчинених злочинів мають велике значення для виховання молодих поколінь. Чітко визначене ставлення міжнародного співтовариства до минулого може стати орієнтиром на майбутнє.
Крім того, Асамблея впевнена, що жертви злочинів тоталітарних комуністичних режимів, які продовжують жити сьогодні, або їхні родини заслуговують на співчуття, розуміння й визнання їхніх страждань.»

 Можливості для правової кваліфікації Голодомору 1932-1933 років як геноциду

Ми довели, що голод в Україні 1932-1933 років має всі необхідні ознаки злочину проти людяності відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року і злочину геноциду згідно з Конвенцією «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року. Встановлені об’єкт, суб’єкт, подія і склад злочину геноциду, його мотив та прямий умисел. Але чи можна застосувати положення цих міжнародних договорів щодо подій в Україні 1932-1933 років і кваліфікувати згідно з цими договорами Голодомор 1932-1933 років як злочин проти людяності і злочин геноциду? Чи діє в даному випадку зворотна сила даних міжнародних договорів? Погляди правників розділилися. Існує дві аргументації, які призводять до взаємовиключних висновків, проте обидві виглядають несуперечливими.
Перша. Відповідно до частини 1 статті 7 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національними законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення». Цей же фундаментальний принцип закріплений в першій частині статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. А другі частини цих же статей Конвенції і Пакту стверджують про можливість покарання за правопорушення, якщо на час його здійснення воно вважалось злочином «відповідно до загальних принципів права». Так, у другій частині статті 7 Конвенції 1950 року проголошується: «Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями». З цього витікає можливість ретроспективної дії Конвенції про геноцид. Дійсно, сама Конвенція посилається на Резолюцію 96 (I) Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 р. «Злочин геноциду», в якій стверджується, що «геноцид, з точки зору міжнародного права, є злочином, який засуджується цивілізованим світом»[24]. Доказом можливості ретроспективної дії Конвенції є також рішення Верховного Суду Ізраїлю у справі Адольфа Ейхмана 1961-1962 рр. (це рішення є яскравим прикладом застосування зворотної сили закону[25]) та Консультативний висновок Міжнародного суду ООН від 28 травня 1951 року «Застереження до Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього». Верховний Суд Ізраїлю, зазначивши, що відмінність геноциду від злочинів проти людяності лише у наявності специфічного умислу, підтвердив, що Резолюція 96 (I) та Конвенція 1948 р. не створюють нового злочину, а закріплюють існуючий. Міжнародний суд ООН також ясно висловився з цього приводу: «Принципи, на яких ґрунтується Конвенція [1948 р.], є принципами, визнаними цивілізованими націями як обов’язкові для держав навіть за відсутності будь-яких конвенційних положень»[26]. Крім того, згідно з Конвенцією ООН про незастосування строків давності до воєнних злочинів та злочинів проти людяності 1968 р. злочин геноциду не має строку давності. Тобто строк давності, встановлений законом, не застосовується до судового переслідування та покарання за воєнні злочини та злочини проти людяності.
Друга аргументація заперечує можливість застосування Конвенції про геноцид щодо подій, які мале місце до набуття нею чинності. Взяті за Конвенцією ООН 1968 р. зобов'язання не застосовувати строків давності щодо злочинів проти людяності і, зокрема, геноциду, не свідчать про зворотну дію у часі Конвенції 1948 р., а застосування другої частини статті 7 Конвенції та другої частини статті 15 Пакту є неможливим, оскільки міжнародним співтовариством на той момент такі дії ще не було визнано злочином. Крім того, згідно із статтею 58 Конституції України «ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Кримінальний кодекс УСРР 1927 року не відносив геноцид до кримінально караних діянь. Слова «геноцид» тоді не існувало, воно було запропоноване для вжитку автором Конвенції 1948 року Рафаїлом Лємкіним у 1944 році. Згідно з вимогою частини третьої статті 3 Кримінального кодексу України 2001 р. «злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом». За частиною другою статті 4 КК України, яка регламентує чинність закону про кримінальну відповідальність у часі, злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Принцип заборони зворотної сили закону, який встановлює кримінальну відповідальність, є одним з фундаментальних принципів права. Цей принцип закріплений статтею 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, згідно з якою «положення договору не є обов’язковими для учасника договору щодо будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності для зазначеного учасника» в тому випадку, «якщо інший намір не випливає з договору або не встановлений в інший спосіб». Конвенція про геноцид 1948 року не містить положень щодо власної зворотної дії у часі, що не дає можливості застосувати її для визнання геноцидом дій, вчинених до набрання нею чинності. Отже, Конвенція 1948 року не може бути застосована для кваліфікації Голодомору 1932-1933 років як геноциду.
Можна зробити висновок, що питання про можливість ретроспективного застосування Конвенції про геноцид 1948 року залишається дискусійним[27]. Проте, судовий процес у справі Ейхмана показує, як можна пояснити цей парадокс – наявність двох взаємовиключних аргументацій. Верховний суд Ізраїлю зазначив, що в тих країнах, де принцип заборони зворотної сили закону включений до конституції чи кримінального кодексу, ретроспективне застовування його неможливе. Але це стосується не всіх країн. Наприклад, в Об’єднаному Королівстві такої заборони немає. Суд вирішив, що в Ізраїлі сфера застосування цього принципу така ж сама, як і в Великобританії[28]. Отже, якщо національна правова система дозволяє застосування зворотньої сили закону, то ретроспективна дія Конвенції про геноцид може бути обґрунтована. На жаль, Конституція України в статті 58 жорстко закріплює принцип заборони зворотної сили закону, а її статті 9 та 151 презюмують відповідність міжнародних договорів Конституції. В тій частині, в якій вони Конституції не відповідають, вони не діють. Таким чином, українські суди на відміну від ізраїльських та британських кваліфікувати як геноцид злочин, який відбувся до набуття чинності Конвенції про геноцид, не зможуть.
Проте, Конвенція завжди може бути використана для надання історичної оцінки певним подіям. Така оцінка була надана Верховною Радою України, яка, «визнаючи Голодомор 1932-1933 років в Україні відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього як цілеспрямований акт масового знищення людей», прийняла Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні». Статтею 1 цього Закону його було визнано геноцидом Українського народу.
Голодомор 1932-1933 рр. був засуджений 64 країнами-членами ООН у спільній декларації від 7 листопада 2003 р., країнами-членами ОБСЄ у спільній декларації від 3 листопада 2007 року та ЮНЕСКО 1 листопада 2007 року у Резолюції щодо пам’яті жертв Голодомору в Україні в 1932-1933 роках.
Голодомор 1932-1933 років визнаний актом геноциду парламентами Австралії, Грузії, Еквадору, Естонії, Канади, Колумбії, Латвії, Литви, Мексики, Молдови, Парагваю, Перу, Польщі, Словаччини, Угорщини і Чеської Республіки.
3 липня 2008 року Парламентська Асамблея ОБСЄ прийняла резолюцію «Голодомор 1932-1933 років в Україні», в якій нагадала, що «правління тоталітарного сталінського режиму в колишньому СРСР супроводжувалося жахливими порушеннями прав людини, внаслідок чого права на життя були позбавлені мільйони людей» та «віддала данину пам'яті невинним життям мільйонів українців, що загинули під час Голодомору 1932-1933 років внаслідок масового голоду, викликаного жорстокими навмисними діями та політикою тоталітарного сталінського режиму». Парламентаріям було запропоновано вжити заходів відносно визнання Голодомору.
21 листопада 2007 року Президент Європарламенту Ханс-Герт Поттерінг зробив заяву, присвячену Голодомору в Україні 1932-1933 років. ВІн закликав пам’ятати про Голодомор і нагадав, що голод, який призвів до загибелі від голоду 4-6 млн. українців, був цинічно і жорстоко спланований сталінським режимом. «Сьогодні ми знаємо, що голод, відомий, як Голодомор, в дійсності був страшним злочином проти людяності», – зазначив Ханс-Герт Поттерінг.
Парламентська Асамблея Ради Європи включила до порядку денного розгляд доповіді з питання засудження Голодомору як злочину тоталітарного режиму в Україні та на інших територіях колишнього СРСР. Політичний комітет ПАРЄ 26 червня 2008 року затвердив доповідача з цього питання – віце-президента ПАРЄ Олександра Біберая (Албанія). На підготовку доповіді відводиться два роки. Проте Олександр Біберай планує закінчити її значно раніше.
23 жовтня 2008 року Європейський Парламент ухвалив резолюцію щодо відзначення Голодомору 1932-1933 рр., якою визнав «Голодомор (штучний голод 1932 – 33 років) жахливим злочином проти народу України та людяності» та рішуче засудив «ці дії, спрямовані проти українського селянства, які характеризувалися масовим знищенням і порушенням прав та свобод людини».
Вищенаведені факти свідчать про увагу світової спільноти до Голодомору 1932-1933 років і розуміння необхідності правової кваліфікації Голодомору як злочину проти людяності і злочину геноциду. Для цього можна було б змінити Конвенцію про геноцид 1948 року, додавши положення про ретроспективну дію Конвенції щодо подій, які відбулися з початку ХХ сторіччя. Злочини тоталітарних режимів в ХХ сторіччі, насамперед, комуністичного режиму в СРСР, потребують правової оцінки, засудження і покарання. Є й інші причини для внесення змін до Конвенції. Її вузькі рамки не відповідають бурхливим подіям другої половини ХХ сторіччя. Нагадаємо, що підписання Конвенції в існуючому вигляді було компромісом західних держав з СРСР, представник якого наполягав на виключенні з переліку жертв «політичних груп». Майже одразу після ухвалення Конвенції науковці критикували її за це, а також за зосередженість на суто фізичному вимірі насильства.
Внутрішнє законодавство деяких країн пішло далі у визначенні геноциду. Так, кримінальний кодекс Франції 1991 року до груп, перерахованих у Конвенції, додає «групу, визначену на підставі будь-якого іншого нормативного критерію»[29]. У зв’язку з цим доречно згадати висловлювання автора Конвенції Рафаїла Лемкіна, який незадовго до її ухвалення зауважив, що «взагалі кажучи, геноцид необов’язково означає негайне знищення цілої нації, виключно коли здійснені масові вбивства усіх представників народу. Цей термін скоріше позначає продуманий план різних дій, спрямованих на знищення суттєвих основ життя національних груп з метою зникнення цих груп як таких»[30].
Інший підхід до здійснення правової кваліфікації Голодомору 1932-1933 років полягає у заснуванні спеціального Міжнародного трибуналу для правової кваліфікації голоду 1931-1933 рр. як злочину тоталітарного режиму СРСР (за аналогією з Міжнародним Нюрнберзьким трибуналом 1945 року, Міжнародним трибуналом для колишньої Югославії 1993 року та Міжнародним трибуналом по Руанді 1994 року). Цей підхід видається більш реалістичним, ніж внесення змін до Конвенції 1948 року. Створення Міжнародного трибуналу для правової кваліфікації голоду 1931-1933 рр. як злочину комуністичного режиму СРСР може бути ухвалене рішенням міждержавних організацій – ООН, Радою Європи, ОБСЄ.
Міжнародний трибунал, якби його було створено, мав би використати результати Комісії Конгресу США під керівництвом Джеймса Мейса із дослідження голоду 1932-1933 років в Україні, Міжнародної Комісії під керівництвом Джейкоба Сандберга з розслідуванню злочинів голоду 1932-1933 років на Україні, архівні документи та свідчення жертв та свідків Голодомору, зібрані за часи української незалежності.
Слід особливо підкреслити при цьому, що, хоча Російська Федерація є правонаступницею СРСР, Російська держава не є відповідальною за злочини тоталітарного комуністичного режиму СРСР. Вони не входять до переліку прав і обов’язків, які Російська Федерація унаслідувала від СРСР. Не можна вчинити позов про відшкодування збитків неіснуючій державі. Крім того, російський народ був жертвою цих злочинів поряд з українським, казахським та іншими народами та соціальними й політичними групами і має так само кваліфікувати голод, колективізацію, знищення цілих соціальних груп – дворянства, козацтва тощо, як й інші народи колишнього СРСР. Зло повинне бути назване і покаране.

 Загальні висновки

1. Смерть десятків тисяч людей від голоду в Україні в період січня-жовтня 1932 р. сталася внаслідок злочину проти людяності, організованого партійно-радянським керівництвом СРСР.
2. Смерть мільйонів людей в Україні від голоду і політичних репресій в період від листопаду 1932 р. до серпня 1933 р. відповідає поняттю злочину геноциду, передбаченого Конвенцією ООН від 9 грудня 1948 року «Про попередження злочину геноциду та покарання за нього», передусім пункту «с» статті ІІ «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її».
3. Смерть сотень тисяч людей на Кубані від голоду і політичних репресій в період від листопаду 1932 р. до серпня 1933 р. відповідає поняттю злочину геноциду, передбаченому Конвенцією ООН від 9 грудня 1948 року в частині пункту «с» «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її» та пункту «е» «насильницька передача дітей з однієї людської групи до іншої» статті ІІ.
4. Голодомор став наслідком умисних системних дій тоталітарного радянського режиму, що знайшло історичне та документальне підтвердження, спрямованих на «знищення українського народу як політичного фактора і як соціального організма» (Джеймс Мейс).
5. Жахливі наслідки Голодомору 1932-1933 років потребують правової кваліфікації Голодомору як злочину тоталітарного комуністичного режиму СРСР.
6. Можливість застосування Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року для правової кваліфікації Голодомору 1932-1933 років як злочину геноциду доводиться одніми дослідниками і заперечується іншими. Це питання залишається остаточно невирішеним.
7. Для встановлення правової кваліфікації Голодомору як злочину пропонується також утворити Міжнародний трибунал для правової кваліфікації голоду 1931-1933 рр. як злочину тоталітарного режиму СРСР. Рішення про створення такого трибуналу могло би бути ухвалене міждержавними організаціями – ООН, Радою Європи, ОБСЄ.