Короткий опис історичних фактів

1930-1933 років
 

3. У плані заготівель на 1931 рік до України висунули ще більші вимоги. Селянському сектору встановили план у 434 млн. пудів, тобто на 41 млн. пудів більше від фактично зданого хліба в 1930 році. Загальний план заготівель визначався в 510 млн. пудів. На кінець 1931 року цей план був виконаний тільки на 79%.[33] До Харкова був відряджений В.Молотов для посилення хлібозаготівель. Як показують звіти партійних керівників, «посилення» згідно з директивами В.Молотова і постановою ЦК КП(б)У від 29 грудня 1931 р. вилилося в обшуки місцевим активом з метою вилучення «розбазареного, розкраденого в колгоспах хліба». До виконання плану колгоспники не могли отримувати хліб на трудодні, тому хліб, знайдений у селян, апріорі вважався розбазареним або розкраденим.[34] Але хліб вилучали незалежно від того, чи виконали колгоспи свої зобов’язання перед державою. Проте план заготівель виконати було все одне неможливо. Станом на 25 червня 1932 року план було виконано тільки на 86.3%.[35]
4. Внаслідок вилучення хлібу в першій половині 1932 року почалося голодування, яке в деяких районах переросло в справжній голод. Подібна картина спостерігалася й в інших хлібовиробних регіонах СРСР, але в Україні голод був більш масовим, оскільки вона, маючи завищений план, гірше його виконувала, тому і тиск був значно сильнішим. Голод забрав життя десятків тисяч людей. Більший масштаб він мав у 1931-1932 рр. тільки у Казахстані – там від голоду загинули сотні тисяч людей.
5. Велика кількість селян у пошуках продовольства покинули свої села. Станом на середину липня 1932 р. за даними ОДПУ з окремих сільських районів України виїхало до половини населення. 21 район покинуло 116 тис. селян[36]. Якщо єкстраполювати цю цифру на загальну кількість районів – 484 – то отримаємо орієнтовну чисельність біженців від голоду – близько 2 млн. 700 тис. селян. Така міграція населення викликала роздратування у партійних лідерів СРСР, але в той час вони ще не перешкоджали масовим виїздам для придбання продуктів харчування.
6. Наведемо свідчення про стан голодуючого села. У квітні 1932 р. до Зінов’євського району (нині Кіровоградська область) приїхав заступник наркома землеробства СРСР А.Гриневич з метою ознайомлення на місці с ходом сівби. У доповідній записці наркому Я.Яковлєву він повідомляв, що район колективізований на 98%, з 1 січня його покинуло 28.3 тис. селян, в тому числі всі кваліфіковані трактористи (загальне населення району – близько 100 тис. осіб). Ті, хто залишився, – здебільшого голодують, хліб у колгоспників вичерпався ще в березні, є випадки опухання від голоду. В районі організовано кілька десятків харчувальних пунктів для дітей колгоспників. Ті, хто працює в полі, мають державну допомогу у вигляді 200 г хліба щоденно, трактористи – 400 г. Запас продовольства для надання харчової допомоги населенню в районних організаціях вичерпується 5 травня. Продуктивні сили району підірвані настільки, що він не впорається із жнивами без допомоги фуражем для худоби і продовольством для колгоспників, без закупівлі додаткової тяглової сили, без поставки тракторів і вантажних автомашин[37].
7. Турбуючись про долю врожаю 1932 р., держава почала надавати допомогу голодуючому внаслідок її політики селу у вигляді насіння, фуражного і продовольчого зерна. 6 березня 1932 р. була припинена хлібозаготівельна кампанія. В кінці квітня повернули з портів 15 тис. т кукурудзи і 2 тис. т. пшениці, які вже мали експортувати. В Китаї, Персії та Канаді для потреб Комітету заготівель було закуплено 9.5 млн. пудів зерна.[38] Наприкінці травня 1932 р. голодуючі почали одержувати сушену рибу, крупи, тюльку та інші продукти. Проте Сталін вважав, що «Україні дали більше, ніж належить» (з листа Л.Кагановичу від 15 червня)[39]. 20 червня 1932 р. було прийняте рішення політбюро ЦК ВКП(б) про припинення завозу хлібу в Україну[40].
8. Роздратована реакція Сталіна і рішення політбюро ЦК ВКП(б) від 2щ червня суперечили висновкам, які містилися в листах Г.Петровського і В.Чубаря Молотову і Сталіну про їхні враження від поїздки по районах республіки. Обидва листи надійшли в Кремль з однаковою датою – 10 червня.[41] Григорій Петровський писав, що ЦК КП(б)У винен у тому, що беззастережно погодився на нереальний для республіки план заготівель у 510 млн. пудів зернових. Його реалізація мала наслідком голодування, і багато сіл охоплено голодом досі. Петровський попереджав, що до нового врожаю залишається місяць або півтора, і за цей час голод посилюватиметься, якщо держава не надасть селу додаткову продовольчу допомогу. Влас Чубар у своєму листі вказував, що на початок червня щонайменше 100 районів потребують проддопомоги (замість 61 на початок травня). Через тяжке становище цих районів посівна кампанія виконувалася незадовільно. Чубар просив про надання республіці допомоги в обсязі не менш 1 млн. пудів продовольчих культур. Він пропонував відмовитися від кількісного збільшення завдань і ґрунтуватися на якісних показниках.
9. Сталін відреагував на листи Чубаря й Петровського в листі Кагановичу від 15 червня таким чином: «Перший розводить «самокритику» – щоби одержати з Москви нові мільйони пудів хліба, другий зображає святенника, який віддав себе в жертву «директиві ЦК ВКП», – щоб добитися скорочення плану заготівель. Неприйнятним є ані перше, ані друге»[42]. Українське село у 1932 р. знову чекали нереальний план і нові хвилі голоду.

 

10. Новий план хлібозаготівель з урожаю 1932 р. для України затвердили 6 липня на ІІІ Всеукраїнській партійній конференції у розмірі 356 млн. пудів, на 40 млн. пудів менше, ніж з урожаю 1931 р. Проте й цей план був завеликим для знесиленого сільського господарства республіки. Політбюро ЦК КП(б)У напередодні конференції висунуло вимогу Молотову і Кагановичу, яких Сталін відрядив до Харкова, зменшити план. Проте дарма українські комуністи намагалися на конференції вплинути на Молотова і Кагановича. Хоча Микола Скрипник прямо говорив, що в селах України вже забрано все, що тільки можна забрати, Молотов і Каганович заявили, що «ніяких поступок чи вагань у виконанні завдань, поставлених партією і радянським урядом перед Україною, не буде»,[43] а партійні сили мусять мобілізуватися для боротьби з втратами та розбазарюванням хліба[44]. Врешті решт українське партійне керівництво здалося, план був затверджений.
11. У липні 1932 р. було заготовлено 2 млн. пудів хліба з нового врожаю (у липні 1931 року – 16.4 млн. пудів). Керівництво ВКП(б) було переконано, що селяни розкрадають хліб. Тому за ініціативою Сталіна 7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперативів та зміцнення соціалістичної власності», яка отримала народну назву «закону про 5 колосків». За розкрадання колгоспного і кооперативного майна запроваджувався розстріл із конфіскацією всього майна. За «пом’якшуючих обставин» розстріл замінювався на термін не нижче 10 років.
12. Після публікації цієї постанови редакція «Правди» разом з українським компартійно-місцевим апаратом організувала грандіозний двотижневий рейд, спрямований на боротьбу з крадіжками зерна, в якому взяли участь 100 тис. «ударників преси». Вони шукали «підземне пшеничне місто», але безрезультатно[45]. Сталін зрозумів, що примусив українське керівництво взяти до виконання явно нереальний план хлібозаготівель. 24 липня у листі до Кагановича і Молотова він писав, що настанова на безумовне виконання плану правильна, але доведеться зробити виняток для «особливо постраждалих районів України». Але оголошувати про зниження плану він волів пізніше, «щоб сівба озимини пройшла більш жваво»[46]. А селяни не бажали працювати в колгоспах, справедливо вважаючи, що вони знову нічого не отримають за трудодні.
13. У третьому кварталі 1932 року українське село продовжувало голодувати. Про це свідчить, зокрема, статистика смертності, зафіксована місцевими ЗАГСами. За період від березня до червня вони зафіксували 195 411 померлих, а за липень-жовтень – 191 105 померлих[47]. Щоб врятуватися від голоду, колгоспники йшли на такі заходи, як розкриття мишачих нор. Так, селяни в колгоспі «Перемога» Барвінковського району Харківської області ціною надлюдської праці розкрили мишачі нори на площі 120 га. Завдяки цьому вони отримали 17 центнерів доброякісного зерна, в кожній норі було від 2 до 6 кг пшениці[48].
14. Серпнева «атака» на українське село дала державі 47 млн. пудів хліба, у вересні вичавили ще 59 млн. Станом на 5 жовтня з 23 270 колгоспів лише 1 403 виконали план хлібозаготівель. Після кадрової перестановки в українському місцевому керівництві і пленуму ЦК КП(б)У 12 жовтня 1932 р. уся республіканська партійна організація була мобілізована на збір врожаю. Проте станом на 25 жовтня річний план хлібозаготівель був виконаний лише на 39%[49].
15. Не бажаючи визнати крах політики «першої заповіді» і «підхльостування», Сталін усю відповідальність за провал хлібозаготівель поклав на селян. Він вважав, що за умов застосування сили врожай можна зібрати. Для цього він вирішив відрядити до основних хлібовиробних регіонів країни спеціальні комісії з надзвичайними повноваженнями. 22 жовтня 1932 р. політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення відрядити до УСРР на дві декади комісію Молотова, до Північнокавказького краю – комісію Кагановича. Наприкінці жовтня комісії виїхали до місця призначення.

 

16. 29 жовтня 1932 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У спільно з першими секретарями обкомів партії комісія повідомила про згоду Кремля на зменшення плану. 30 жовтня було прийнято остаточне планове завдання по областях, секторах і зернових культурах. УСРР мала дати 282 млн. пудів зерна: колгоспи – 224.1 млн., одноосібники – 36.9 млн., радгоспи – 21 млн. пудів. Водночас Молотов домігся прийняття директиви ЦК КП(б)У щодо посилення допомоги органами юстиції хлібозаготівлям. Суди зобов’язували розглядати цю категорію справ поза чергою і на виїзних сесіях із застосуванням суворих репресій[50].
17. 5 листопада Хатаєвич і Молотов надіслали секретарям обкомів КП(б)У телеграму такого змісту: «У повідомленнях обласних органів ОДПУ є багато відомостей про розкрадання, злочинне розбазарювання і приховування колгоспного хліба за участю і під керівництвом правлінь колгоспів, і в тому числі деяких правлінців-комуністів, які являють собою насправді куркульську агентуру, що розкладає колгоспи. Незважаючи на це, Центральному Комітету КП(б)У невідомо, що роблять обкоми для боротьби з цими явищами. Відзначаючи неприпустиму бездіяльність судів і прокуратури і пасивність преси щодо відповідних конкретних фактів, ЦК КП(б)У категорично вимагає від обкомів негайних і рішучих заходів боротьби з цими явищами з обов’язковим і швидким проведенням судових репресій та нещадної розправи зі злочинними елементами у правліннях колгоспів на основі відомого декрету про охорону суспільної власності, з висвітленням цих фактів у пресі, винесенням рішень колгоспних зборів, що засуджують ці факти»[51].
18. 18 листопада 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У і 20 листопада РНК УСРР прийняли постанови з однаковою назвою «Про заходи до посилення хлібозаготівель», які підготувала комісія Молотова. Цими постановами ставилася вимога виконати план хлібозаготівель до 1 січня 1933 р. і створити насіннєві фонди до 15 січня 1933 р. Заборонялося витрачати натуральні фонди, утворені в колгоспах, які не розрахувалися з державою. Райвиконкоми зобов’язувалися негайно перевірити ці фонди і призначити в артілях відповідальних за їхнє зберігання. Райвиконкомам було надане право зараховувати до фонду хлібозаготівель всі натуральні фонди колгоспів. Колгоспи-боржники, які видавали аванси за відпрацьовані трудодні або для громадського харчування понад встановленої норми (15% від фактичного обмолоту), повинні були негайно організувати повернення «незаконно розданого хліба» з тим, щоб спрямувати його на виконання плану. Райвиконкомам доручалося організувати вилучення у колгоспів, одноосібників та робітників радгоспів хліба, розкраденого під час косовиці, обмолоту і перевезення. З метою придушення саботажу в управлінських ланках ставилася вимога притягати до суду бухгалтерів, рахівників, комірників, завгоспів тощо, які приховали хліб від обліку (на підставі постанови від 7 серпня 1932 р.) як розкрадачів державного та громадського майна[52].
19. У п.9 Постанови РНК УСРР від 20 листопада вказувалося: «До колгоспів, що припустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель, застосувати натуральні штрафи порядком додаткового завдання з м’ясозаготівель у розмірі 15-місячної норми здавання даним колгоспом м’яса як усуспільненої худоби, так і худоби колгоспників»[53]. Партійна постанова дублювала цей пункт, додаючи до нього ще й таке: «У колгоспах, які незадовільно виконують план хлібозаготівель, стосовно колгоспників, що мають посіви зерна на присадибних землях, повністю зарахувати все одержане ними з присадибних ділянок зерно в залік натуральної видачі на трудодні з вилученням надлишку виданого хліба на виконання плану хлібозаготівель»[54]. Партійна постанова включала ще один пункт, якого не було в постанові урядовій: одноосібників, які не виконували хлібоздачу, дозволялося штрафувати встановленням додаткових завдань не тільки з м’ясозаготівель у розмірі 15-місячної норми, а й із картоплі (в розмірі річної норми здавання)[55].
20. При цьому партійна постанова наголошувала на тому, що хліб є і що виконанню плану заважають шкідники-комуністи і колишні петлюрівці: «Оскільки у низці сільпарторганізацій, особливо в період хлібозаготівель, виявилася змичка цілих груп комуністів й окремих керівників партійних осередків з куркульством, петлюрівщиною і т.п., що на ділі перетворює такого роду комуністів й парторганізації в агентуру класового ворога і є наглядним доказом повного відриву цих осередків й комуністів від бідняцько-середняцьких колгоспних мас, ЦК й ЦКК КП(б)У постановляє негайно провести чистку низки сільських парторганізацій, які явно саботують виконання плану хлібозаготівель і підривають довіру до партії в рядах трудящих»[56].
21. 21 листопада Молотов, Чубар, Строганов і Калманович звернулися до Сталіна з проханням надати ЦК КП(б)У в особі спецкомісії (генеральний секретар ЦК, голова ДПУ УСРР і представник Центральної контрольної комісії) на період хлібозаготівель право остаточного вирішення питань про застосування смертної кари. Спецкомісія ЦК КП(б)У мала раз на декаду звітувати перед ЦК ВКП(б) про рішення в таких справах[57].
22. Подібні комісії на обласному рівні у складі першого секретаря обкому, обл. КК, начальника обласного відділення ДПУ та обласного прокурора для прискорення репресій було створено відповідно до постанови політбюро ЦК КП(б)У від 5 грудня 1932 р. Суди мали розглядати справи не довше 4-5 діб під безпосереднім керівництвом і наглядом комісії[58]. Аналогічні «трій­ки» та ОСО були створені в обласних відділеннях ДПУ (наказ ДПУ УСРР від 11 грудня 1932 р.)[59]

 

23. Для того, щоб змусити селян віддати хліб, партійна верхівка застосувала показове покарання: села, які тривалий час не могли розрахуватися з державою, – ставили на так звану «чорну дошку». Вперше цей вираз вжито в щоденнику Кагановича під час його поїздки на Кубань: йшлося про закриття всіх державних та кооперативних магазинів з вилученням усіх запасів, повну заборону торгівлі, колгоспної або приватної, «чистку» від контрреволюційних і куркульських елементів та заборону виїзду з села[60]. В Україні підтримали ідею і вже 6 грудня 1932 р. постановою ВУЦВК і РНК УСРР поставили на «чорну дошку» шість сіл, місцеві органи влади – до 400 сел.
24. Незважаючи на надзвичайні заходи, темпи хлібозаготівель знижувалися. Як писав С.Косіор Сталіну 8 грудня 1932 р., обмолот скирт майже всюди закінчився, і тому українська парторганізація повинна перебудуватися «на виявлення прихованого, неправильно виданого і розкраденого хліба»[61]. Відібрати у колгоспників та одноосібників хліб можна було обшуками і репресіями. Косіор вважав найкращим засобом репресії у вигляді «натурштрафів» („за корову і свиню тепер колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються») і позбавлення присадибної землі[62].
25. Невдоволений діями українських і кубанських керівників, Сталін піддав їх різкий критиці на засіданні політбюро ЦК 10 грудня 1932 р. 14 грудня опитуванням була прийнята таємна постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області», якою термін виконання плану хлібозаготівель в Україні було перенесено на кінець січня, а на Північному Кавказі – на 10-15 січня. В постанові стверджувалося, що внаслідок слабкої роботи партійного керівництва колишні куркулі, офіцери і петлюрівці просочилися в керівництво колгоспів, де вони намагаються організувати «контрреволюційний рух, саботаж хлібозаготівель, саботаж сівби». ЦК ВКП(б) та РНК СРСР зобов’язали «рішуче викоренити ці контрреволюційні елементи шляхом арештів, вміщення в концтабір на тривалий термін, не зупиняючись перед застосуванням вищої міри покарання відносно найбільш злісних з них». Постанова вказувала, що «найлютішими ворогами партії, робочого класу та колгоспного селянства є саботажники хлібозаготівель з партквитком в кишені» і зобов’язала «застосовувати суворі репресії, засудження на 5-10 р. ув’язнення до концтабору, а за певних умов – розстріл»[63].
26. Постанова ЦК від 14 грудня 1932 р. різко критикувала «українізацію». Стверджувалося, що вона проводилася «механічно, без врахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного добору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та іншим створення своїх легальних прикрить, своїх контрреволюційних осередків й організацій». ЦК КП(б)У та РНК пропонувалося «звернути серйозну увагу на правильне проведення українізації... вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних та радянських організацій, ретельно добирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації»[64]. Постанова містила вказівку припинити українізацію на Північному Кавказі (детальніше див. пункти 46, 47, 48 нижче), а 15 грудня 1932 р. на адресу ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, голів раднаркомів, край- та облвиконкомів надійшла телеграма за підписом Сталіна та Молотова, яка переказувала ще одну таємну постанову ЦК від 15 грудня. Наказувалося негайно припинити українізацію в усіх місцях компактного проживання українців на всій території СРСР. Окрім Північного Кавказу (3.106 млн. українців) це були такі регіони, як Курська (1.3 млн.) та Воронезька обл. (1 млн.), Далекий Схід, Сибір, Туркестан (по 600 тис.).
27. Не сподіваючись на українських керівників, Сталін відрядив 18 грудня 1932 р. на Україну Л.Кагановича і П.Постишева з особливими повноваженнями для вжиття «усіх необхідних заходів організаційного та адміністративного порядку для виконання плану хлібозаготівель». Заступник голови ОДПУ СРСР В.Балицький був відряджений на Україну ще в кінці листопада 1932 р. 20 грудня 1932 р. під час засідання політбюро ЦК КП(б)У В.Балицький вказав, що з початку грудня через повальні обшуки виявлено 7 тис. ям і 100 прихованих амбарів, у яких знайдено 700 тис. пудів зерна[65], звідки випливало, що виконати план такими заходами не вдасться. Проте, Каганович вважав, що необхідно виявити в Україні «підземне пшеничне місто». 29 грудня він примусив ЦК КП(б)У прийняти рішення про вилучення всіх колгоспних фондів, включаючи насіннєві. У свою чергу, Чубар вважав недоліком хлібозаготівель те, що не стягують штрафи натурою[66].
28. На засіданні політбюро Балицький поінформував, що з середини липня до середини листопада 1932 р. за «хлібними» справами було заарештовано 11 тис. осіб, а з 15 листопада по 15 грудня – 16 тис. осіб, серед яких було 409 голів колгоспів і 107 голів райвиконкомів. «Трійка» винесла 108 смертних вироків, ще 100 справ перебуває на розгляді[67].
29. 1 січня 1933 року керівники УСРР одержали за підписом Сталіна таку телеграму.
«Повідомляється постанова ЦК від 1 січня 1933 р.: «Запропонувати ЦК КП(б)У і РНК УССР широко сповістити через сільради, колгоспи, колгоспників і трудящих одноосібників, що:
а) ті з них, що добровільно здають державі раніше розкрадений і прихований від обліку хліб, не будуть підлягати репресіям;
б) до колгоспників, колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують приховувати розкрадений і прихований від обліку хліб, будуть застосовуватися найсуворіші заходи покарання, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної соціалістичної власності).»[68]
30. Телеграма примушувала селян здавати весь наявний хліб, а якщо вони цього не зроблять, їх очікують повальні обшуки з метою знайти «розкрадений та схований від обліку хліб». Якщо хліб знайдуть – покаранням за «законом про 5 колосків» буде смертна кара або не менше, як 10 років позбавлення волі, а якщо не знайдуть – натуральний штраф, тобто вилучення м’яса, в тому числі «живою» вагою, та картоплі.
31. На сьогоднішній день зібрані усні свідчення тих, хто вижив, багато з таких свідчень надруковано. Такі свідчення збігаються у фактах. Після телеграми вождя обшуки та вилучення хліба поєдналися в єдину репресивну акцію. Організовані бригади активістів вилучали у колгоспників та одноосібників не тільки хліб, м’ясо і картоплю, а й всі продукти харчування, які були – капусту, квашені буряки, жменю пшона – геть усе, а якщо знаходили вже приготовлену їжу – її знищували. Таким чином активісти самі рятувалися від голоду – частка знайденого залишалася їм. Тритомник Oral History Project on the Ukrainian Famine обсягом в 1734 стор., виданий Комісією Конгресу США із дослідження голоду 1932-1933 років в Україні під керівництвом Джеймса Мейса, переповнений подібними свідченнями з усіх регіонів країни.
32. Як і в 1932 році селяни намагалися виїхати в інші регіони СРСР, щоб здобути продукти харчування. Проте радянська держава організувала справжню блокаду, щоб перешкодити їм виїхати з України. 22 січня 1933 р. вийшла директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про попередження масових виїздів голодуючих селян України та Кубані за продуктами. Вона була складена особисто Сталіним. Наступного дня вийшов ідентичний директивний лист ЦК КП(б)У та Раднаркому УСРР за підписом Хатаєвича і Чубаря всім обкомам партії та облвиконкомам, в якому наголошувалося на неприпустимості масових виїздів колгоспників та одноосібників за межі України:
«За прикладом минулого року з деяких районів України почалися масові виїзди селян до Московської, Західної областей, ЦЧО, Білорусі «за хлібом». Мають місце випадки, коли села залишають майже всі одноосібники і частина колгоспників. Поза всяким сумнівом, подібні масові виїзди організовуються ворогами Радянської влади, есерами та агентами Польщі з метою агітації «через селян» в північних районах СРСР проти колгоспів, проти Радянської влади. В минулому році партійні, радянські та чекістські органи України проґавили цю контрреволюційну витівку ворогів Радянської влади. В цьому році повторення цієї помилки не повинно бути. ЦК КП(б)У і РНК УСРР пропонують:
Негайно вжити в кожному районі рішучих заходів щодо недопущення масового виїзду одноосібників та колгоспників, виходячи з розісланої по лінії ДПУ директиви Балицького.
Перевірити роботу усіляких вербувальників робочої сили на вивіз за межі України, взяти її під суворий контроль з відстороненням від цієї роботи та усуненням усіх підозрілих контрреволюційних елементів.
Розвернути широку роз’яснювальну роботу серед колгоспників та одноосібників проти самовільних виїздів із залишенням хазяйства і застерегти їх, що у випадку виїзду в інші райони вони будуть там заарештовані.
Вжити заходів до припинення продажу квитків за межі України селянам, які не мають посвідчень РВК про право виїзду або промислових та будівельних, державних організацій про те, що вони завербовані на ті чи інші роботи за межі України. Відповідні вказівки дані по лінії Уп НКШС та транспортного ДПУ.
Повідомте не пізніше 6 години вечора 24 січня коротко про фактичний стан із масовим виїздом селян у вашій області.»[69]
33. На залізничних вокзалах створювалися оперативні заслони, оперманеврені групи і фільтраційні пункти. Чекісти, міліція і місцеві активісти контролювали ґрунтові шляхи. За даними ОДПУ упродовж 50 днів після появи директиви було затримано 219.5 тис селян, зокрема в УСРР – 38 тис., на Північному Кавказі – 47 тис., в ЦЧО – 44 тис., в Західній обл. – 5 тис., на залізницях – 65 тис. селян. З числа затриманих 186.5 тис. осіб було відправлено додому під конвоєм, майже 3 тис. засуджено, а решта чекали суду або перебували під слідством у фільтраційних таборах[70].
34. Українські селяни, замучені безперервними обшуками, вилученням продуктів харчування, блокадою, масово голодували. Як свідчать ті, хто вижив, починаючи з лютого 1933 р. голод став жахливим. Якщо до січня вмирали десятками тисяч, то з лютого по травень – мільйонами. За довідкою ДПУ УСРР, за весь період з 1 грудня 1932 р. по 25 січня 1933 р. було виявлено 14 956 ям, 621 «чорна комора» і 1359 інших таємних сховищ, з яких вилучено 1 718.5 тис. пудів хліба[71].
35. 5 лютого постановою ЦК ВКП(б) заготівлі з урожаю 1932 року завершилися. УСРР в цілому виконала двічі знижений план на 83.5%. Загалом було заготовлено 4171.4 тис. т. зерна проти 7047.1 тис. т зерна з урожаю 1931 р. До 1 листопада було здано 136.1 млн. пудів, за листопад-січень 1933 р. – ще 87 млн. пудів зерна.
36. У кінці січня 1932 р. в Україну знову був посланий П. Постишев для підготовки весняної сівби, що на тлі масового голоду та відсутності насіння було проблематичним. Ще 23 вересня 1932 р. за ініціативою Сталіна ЦК ВКП(б) та РНК СРСР ухвалив постанову, згідно з якою відхилялися всі пропозиції надати насіннєву позичку, а радгоспи і колгоспи попереджалися, що вона не буде надаватися ані для озимого, ані для ярового посіву[72]. Тому Постишев 4 лютого заявив, що насіння буде збиратися методами хлібозаготівель. Оскільки у голодних селян хліба не було, партійні керівники встановили нагороду за донос: кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого зерна в якості премії. 17 лютого 1933 р. ці «заходи» були затверджені урядовою постановою[73].
37. У лютому керівництво республіки розпочало допомогу голодуючим, щоб забезпечити сівбу. 19 лютого 1933 р. Постишев отримав згоду Сталіна на розблокування державних запасів хліба обсягом 3 млн. пудів для продовольчої допомоги селянам. Проте масштаби голоду збільшувалися з кожним днем. Тому Постишев вирішив, що не варто годувати непрацюючих. У постанові ЦК КП(б)У від 31 березня 1933 року про хід підготовки до весняної сівби передбачалося: «Запропонувати Київському обкому здійснити наступні заходи у справі організації продовольчої допомоги нужденним колгоспникам та одноосібникам: ... б) розділити всіх госпіталізованих на хворих та одужуючих, значно поліпшити харчування останніх із тим, щоб якомога швидше випустити їх на роботу»[74]. Селян поділили на тих, хто міг заробляти трудодні, і знесилених голодом, хто не міг працювати. Перші виживали, другі – гинули. Такою була «благодійна» державна допомога.
38. Смертність у першій половині 1933 р. зростала щомісяця. І хоча робота ЗАГСів в цей час була частково паралізована, з березня по серпень 1933 р. вони зареєстрували сотні тисяч померлих[75]. Загалом у 1933 році ЗАГСи зареєстрували в сільській місцевості 1678 тис. смертних випадків, 1552 тис серед померлих становили українці. Ця статистика, однак, залишається неповною.[76]
39. На тлі масового голоду на селі в 1933 Павло Постишев почав наступ на українську інтелігенцію і українську компартію. 1933 рік став роком політичних репресій. Приховати голод і смерть мільйонів людей було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе звинувачення, перекинувши їх на «шкідників» – фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та ін.» У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула («за списком») справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи щодо 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено у харківському сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили близько 270 професорів і викладачів.
40. На початку 1933 року почалося фабрикування «Української військової організації», до якої «підключили» трьох письменників — Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка та Остапа Вишню. Перший в Україні позасудовий і закритий «терористичний» процес відбувся в Харкові 3 березня 1934 року. Досвітній, Пилипенко і Вишня обвинувачувалися у підготовці вбивства Постишева, Чубаря і Балицького. Тільки Остап Вишня був «помилуваний» – отримав десять років таборів. Дев’ятьох обвинувачуваних у справі УВО (не завершеній, всього було заарештовано 148 осіб) розстріляли. Були сфабриковані також справи «Польської організації військової» (ПОВ) та «Блоку українських націоналістичних партій».
41. У кінці лютого 1933 р. розпочалася кампанія проти Миколи Скрипника і підтримуючих його комуністів. Скрипник був усунений з посади міністра освіти. Все, що було в Україні пов’язане з літературним відродженням, впровадженням літературних мовних стандартів, створенням нових словників, розвитком театру, історичними дослідженнями, українізацією школи – отримало тавро «скрипниківщини», стало об’єктом політичних репресій, які не переривалися протягом 1933-1934 рр. Були масово репресовані як буржуазні націоналісти люди, які проводили українізацію, – від сільського вчителя до академіка. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством відомий письменник Микола Хвильовий. У червні 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У Постишев звинуватив Скрипника і його націоналістичний «ухил» у всіх «труднощах попереднього року», звинуватив його у приховуванні у наркоматі освіти «ухильників, шкідників, контрреволюціонерів»[77]. Не витримавши цькування, 7 липня 1932 р. Скрипник покінчив життя самогубством. З його смертю з українізацією і «націонал-комунізмом» в цілому було покінчено (КП(б)У була переполовинена, а політбюро ЦК під час Великого Терору 1937-1938 рр. знищене у повному складі). Був заарештований також інший провідник українізації – нарком освіти Олександр Шумський та десятки комуністів, з ним пов’язаних. 5 вересня 1933 р. Шумського засудили на 10 років виправно-трудових робіт. У листопаді 1933 р. заарештували головного режисера театру «Березіль» Леся Курбаса. У 1934 році були затавровані як «буржуазні націоналісти» й «терористи» першокласні письменники, які складали явище, що отримало потім назву «розстріляного відродження». Загалом ОДПУ в Україні було заарештовано у 1932-1933 роках 199 тисяч осіб (проти 119 тисяч у 1929-1931 рр. і 71 тисячі у 1934-1936 рр.) Так смерть від голоду змикалася з репресіями проти національної української культурної, інтелектуальної, творчої та політичної еліти.

 

42. Україна серед усіх хлібовиробних районів отримала найбільш напружений план хлібозаготівель у 1931-1932 рр., в свою чергу, планові показники заготівлі хлібу на Кубані у 1931-1932 роках перевищували показники інших 10 округів Північнокавказького краю. Саме тому сільське населення Кубані та України найгірше виконувало план хлібозаготівель і стало об’єктом особливих зусиль партійно-державної верхівки СРСР, спрямованих на викачування хліба. Як зазначалося в проекті постанови політбюро ЦК ВКП(б) від 29 жовтня 1932 р. щодо комісії на чолі з Кагановичем, «основне завдання означеної групи товаришів – виробити і провести заходи зі зламу саботажу сівби та хлібозаготівель, організованого контрреволюційними куркульськими елементами на Кубані»[78].
43. Комісія Кагановича одразу запровадила каральні заходи. Постановою бюро Північнокавказького крайкому ВКП(б) від 4 листопада 1932 р. три станиці були занесені на «чорну дошку», а населення попередили, що, якщо воно буде продовжувати саботувати сівбу і заготовку хлібу, то усіх буде вислано на Північ. Натомість станиці заселять старанними колгоспниками, які працюють в умовах малоземелля і на незручних землях в інших краях. Постанова передбачала заходи, аналогічні заходам, вказаним в постанові ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р.: посилення боротьби з саботажниками, особливо з партквитками в кишені, вилучення раніше розданого за трудодні хліба і введення натуральних штрафів.
44. Погроза Кагановича була виконана: з 4-х великих станиць – Полтавської, Медведовської, Урупської та Уманської – на Північ країни було вислано 51.6 тис. осіб, з інших станиць – не менше 10 тисяч. Їхнє майно і худобу залишили для тих «старанних колгоспників», які мали заселити ці станиці. Фактично що мешканців зазначених станиць, вже замучених голодом, депортували на вірну смерть.
45. Ті, хто відмовлявся грабувати селян і козаків, сам потрапляв під машину репресій. Ще до приїзду комісії Кагановича ОДПУ заарештувало 5 тис. комуністів Кубані, в цілому по краю – 15 тисяч. 4 листопада 1932 р. було прийняте рішення Північнокавказького крайкому – про чистку парторганізацій краю, насамперед Кубані. Впродовж листопада-грудня 1932 р. і в 1933 р. в краї було виключено з партії близько 40 тис. осіб, ще близько 30 тис. членів партії втекли за межі краю[79].
46. Кубанців спіткала та ж сама доля, що й українських селян – повальні обшуки, вилучення продовольства, а після 22 січня 1933 р. – блокада, неможливість виїхати в пошуках продуктів харчування. До цього додалася дискримінація за етнічною ознакою. П.7 постанови ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 р. вказував, що «легковажна, не пов’язана з культурними інтересами населення, не більшовицька «українізація» майже половини районів Північного Кавказу за цілковитою відсутністю контролю над українізацією школи та преси з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської ради і т.д.»[80].
47. «З метою розгрому опору хлібозаготівлям куркульських елементів та їхніх «партійних» та безпартійних прислужників» ЦК і РНК СРСР сере