ГоловнаРеєстраціяВхід Газета "МІСТО" (м.Люботин) СР, 12.08.2020, 18:12
  Каталог файлов Вітаю Вас Гість | RSS

 
 
Головна » Файли » Мои файлы

У БОЯХ ЗА ЛЮБОТИН (ЛЮТИЙ- БЕРЕЗЕНЬ 1943 РОКУ)
[ ] 28.04.2008, 01:45
Після оточення і розгрому 260-тисячного угрупування радянських військ під Харковом у травні – червні 1943 року війська німецької армії прорвалися у межиріччя Дону і Волги. Вирішальна битва розпочалася на Волзі в місті Сталінграді й тривала з17 липня 1942р. по 2 лютого 1943р. Сталінград мав не лише стратегічне значення. До Волги можна було підійти і в іншому місці. Сталінград, колишній Царицин, а сьогодні – Волгоград, носив ім’я керівника СРСР Йосипа Віссаріоновича Сталіна (Джугашвілі). Захоплення Сталінграда повинно було завдати, в першу чергу, морального удару населенню СРСР, підірвати його духовні сили і здатність до опору фашистським завойовникам. У запеклих чотиримісячних оборонних боях радянські війська, стікаючи кров’ю, вимотали противника, підірвали його моральний дух і, зрештою, зупинили наступ. 19 листопада 1942 року після тривалих боїв за Сталінград перейшли в контрнаступ радянські війська. В результаті наступу було оточено й 2 лютого 1943 року остаточно розгромлено 330-тисячне угрупування фашистських військ. 
 
   Пліч-о-пліч з воїнами багатьох національностей у Сталінградській битві брали участь і воїни з України. За участь у цій битві орденами і медалями удостоєно шість тисяч воїнів-українців. Одним із них є наш земляк Борис Мефодійович Гомолко.

БОРИС МЕФОДІЙОВИЧ ГОМОЛКО

  Все далі відходять роки війни 1941-1945. Та ніколи з нашої пам’яті не зітреться великий подвиг синів і дочок, які в годину лихоліття відстояли честь, свободу і незалежність нашої країни. Про декого з них прочитаєте на шпальтах газети.

  Гомолко Борис Мефодійович – Герой Сталінграда. Народився і виріс герой в Люботині. Його старша сестра, яка мешкає в Києві і з якою кілька років тому довелося зустрітися, розповіла, що ріс Борис, як і всі хлопчики. Був рухливий, сміливий, захоплювався спортом, особливо футболом. А заповітною його мрією було стати льотчиком. До війни навчався в школі №3 Люботина. Десь приблизно після 7 класу працював під час літніх канікул на фаянсовій фабриці в Будах. З 9 класу за комсомольською путівкою з 17червня навчався в аероклубі Харкова. Через 2 роки поступає вчитися в Армавірське училище льотчиків. Коли в червні ворог напав на нашу землю, плюндруючи її, несучи смерть, увіччя, руїни, рабство, Борис Гомолко рветься на фронт. На початку вересня 1942 року він, як і багато однокурсників, одержує посвідчення льотчика-винищувача і звання старший сержант. Колишніх курсантів направили у розпорядження 520 винищувального авіаполку, що вів бої за Сталінград. Уже під час першого бойового вильоту льотчик-винищувач зарекомендував себе безстрашним воїном, який вміє тверезо й холоднокровно оцінити обстановку. Про це пише полковник О.Зайцев у статті «У першому бою», вміщеній в журналі «Крылья Родины» №11 за 1947 р. В цій статті вміщена і виписка з Наказу Народного Комісара Оборони за вересень 1942 року:

«8 сентября 1942 года на высоте 2500 метров группа истребителей 520 истребительного авиационного полка встретила 10 бомбардировщиков «ХЕ-111».
Старший сержант Гомолко Борис Мефодиевич, совершающий свой первый боевой вылет, врезался в их строй и огнем из пулеметов и пушки сбил одного «ХЕ-111». В последующих атаках, израсходовав весь боевой комплект, пошел на таран другого бомбардировщика. Старший сержант Гомолко, приземляясь на парашюте, приготовился к встрече со снижающимися на парашютах фашистскими летчиками. При их попытке оказать сопротивление расстреливает одного летчика, а другого берет в плен.
…Дело чести и доблести всего летного состава Военно-Воздушных Сил Красной Армии – бить фашистских воздушных пиратов, как бьет их старший сержант Гомолко Борис Мефодиевич.
ПРИКАЗЫВАЮ:
За проявленные мужество и храбрость в воздушном бою с десятью бомбардировщиками «ХЕ-111» пилоту 2-ой эскадрильи 520-го истребительного авиационного полка старшему сержанту Гомолко Борису Мефодиевичу присвоить внеочередное звание – лейтенант.
Командира 283-й истребительной авиационной дивизии представить к правительственной награде.
Приказ прочесть всему личному составу ВВС Красной Армии»
   «Крилатий лицар» - під таким заголовком з’явився нарис про подвиг Гомолка Б.М. у журналі «Агітатор» часів війни. Не раз і не два вилітав на бойові завдання наш земляк, проявляючи кмітливість і мужність. Так, одного разу він знищив ще один ворожий літак, а пораненого німецького льотчика, що змушений був приземлитися на нашій території, взяв у полон, приземливши свій літак поруч з фашистами. Полоненого здав нашим наземним військам. В одному з нерівних боїв під Сталінградом в Ольховатському районі поблизу залізничної станції Зінзіватка льотчик-герой Борис Мефодійович Гомолко загинув. На місці його загибелі стоїть монумент-літак, що врізався в землю. У місцевій школі є музей, присвячений Сталінградській битві, де вміщено матеріали про героїчні подвиги нашого земляка. Письменник Микола Васильович Юдін написав про Б.М. Гомолка документальну повість. У Люботині свято бережуть пам’ять про земляка Бориса Мефодійовича Гомолка, доля якому відміряла всього 19 земних років.
 

ХАРКІВЩИНА У ЛЮТОМУ-БЕРЕЗНІ 1943 РОКУ

   Після розгрому німецько-фашистських військ під Сталінградом (сучасне місто Волгоград) розгорнулися наступальні операції Радянської Армії на Північному Кавказі й Верхньому Дону (в районі Воронежа). Радянські війська розвивали наступ. У результаті контрнаступу зими 1942/1943 років, крім сталінградської, були розбиті 2-я німецька, 2-я угорська й 8-а італійська армії. Це дозволило Радянському Верховному Головнокомандуванню поставити військам Воронезького, Південно-Західного й Південного фронтів завдання по звільненню України від фашистських загарбників. Виконуючи поставлене завдання, війська Південно-Західного фронту 29 січня 1943 року почали наступ з рубежу Каменка - Сватово ударом військ 6-ої армії на Балаклею й 1-ої гвардійської армії на Червоний Лиман. 2 лютого з рубежу Старий Оскіл - Валуйки перейшли в наступ війська 40-ої, 69-ої і 3-ої танкової армій Воронезького фронту, маючи завдання звільнити північно-східні області України й у першу чергу Харків - великий економічний і стратегічний центр.
З’єднання 40-ої армії, звільнивши до ранку 9 лютого 1943 року Бєлгород, почали обхід Харкова з північного заходу. 14 лютого розпочалися бої за Богодухів, а лівофлангові 183-я й 340-а стрілецькі дивізії 40-ої армії в цей час, звільнивши Дергачі й Малу Данилівку, підійшли до північно-західних околиць Харкова. 227-ий стрілецький полк 183-ої дивізії під командуванням майора Є.Б.Ахсарова зайняв тодішній пригород Харкова - Олексіївку.
Успішно просувалися й з’єднання 69-ої армії. 10 лютого вони звільнили Вовчанськ і вийшли до Сіверського Дінця. Війська 3-ої танкової армії до цього часу зайняли Шиповате, перетнули залізницю Куп’янськ - Бєлгород і підійшли до Печенігів. 6-а армія Південно-Західного фронту звільнила Куп’янськ і вела бої за Ізюм.
До вечора 14 лютого 1943 року 40-а армія, зайнявши Пересічну, підійшла до Харкова із заходу. 25-а гвардійська дивізія цієї армії вийшла до шосе Харків - Полтава й перетнула його в районі Люботина - Коротича, а лівофлангова 100-а стрілецька дивізія 40-ої армії вела бої в передмісті Харкова Помірках. Війська 69-ої армії підійшли до Харкова з північного сходу, атакували Велику Данилівку, Шевченки й Бражники. 3-я танкова армія охопила Харків зі сходу й південного сходу. Її правофлангові з’єднання вели бої за район тракторного заводу, а лівофлангові - 6-ий гвардійський кавалерійський і 15-ий танковий корпуси - вели бої за Мерефу, Ольховатку, Меліховку й Парасковею в Нововодолазькому районі.
Таким чином, радянські війська охопили Харків із трьох сторін і протягом майже трьох діб вели бої безпосередньо за місто. До 12 години 16 лютого 1943 року Харків був повністю очищений від фашистських загарбників.
У ході цих боїв 19 лютого 1943 року було звільнено Люботин. Відразу після звільнення розпочалися роботи по налагодженню довоєнного життя. Та це тривало недовго.
Почалося переслідування гітлерівців на Сумському й Полтавському напрямках. Протягом чотирьох діб радянські війська продовжували переслідування ворога, звільнили Валки, Богодухів і Краснокутськ, підійшли до Полтави й Сум.
Однак подальше просування радянських військ було зупинено. Гітлерівське командування перекинуло на південне крило радянсько-німецького фронту великі резерви із Західної Європи. Із цих резервів була сформована група армій «Південь» у складі 30 дивізій, у тому числі 13 танкових. У цій групі були створені три ударні угруповання: з них одне - у районі Краснограда.
Вранці 20 лютого 1943 року фашистські війська великими силами танків і мотопіхоти за підтримкою великої кількості авіації нанесли потужний контр-удар з району Краснограда по військах 1-ої гвардійської й 6-ої армій Південно-Західного фронту, а також 15-го танкового й 6-го кавалерійського корпусів і двох стрілецьких дивізій 3-ої танкової армії Воронезького фронту. Радянські війська перейшли до оборони.
З 28 лютого почали відступати війська Південно-Західного фронту. Це вплинуло негативно і на стан військ Воронезького фронту. З - 4 березня після оборонних боїв війська Воронезького фронту почали відступ від зайнятого ними рубежу Суми-Лебедин – Опішня - Охоче. Після запеклих оборонних боїв вони 7 березня 1943 р. залишили Валки. В ніч на 7 березня воїни 330 стрілецької дивізії, пройшовши за 6 діб по бездоріжжю в заметіль 270 км, посіли позиції на західних околицях Люботина і Буд. Тут вони зустрілися з ворогом, що рвався до Харкова.
Далеко за межами СРСР став відомий подвиг 25 гвардійців під командуванням лейтенанта Петра Миколайовича Широніна, які обороняли залізничний переїзд біля Таранівки.
Разом з радянськими воїнами відважно боролися з фашистськими загарбниками за село Соколово воїни Першого Окремого чехословацького батальйону під командуванням полковника Людвіка Свободи, який після війни став Президентом Чехословацької Соціалістичної Республіки. Командирові 1-ої роти цього батальйону Отакару Ярошу, першому іноземному громадянинові, за виявлений героїзм у боях зі спільним ворогом було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Безсмертні подвиги у боях за Харківщину взимку 1943 року здійснили багато радянських воїнів і серед них єфрейтор Абдулов, сержант Карнаков, молодший лейтенант Малишев, старший лейтенант Воронцов, полковник Казакевич, посмертно відзначені званням Героя Радянського Союзу.
8 березня1943 року Люботин знову окупували німецькі війська. Почалися масові репресії, відправлення до Німеччини молоді на примусові роботи, арешти, фізичне винищення.
Під тиском переважаючих сил ворога радянські війська 15 березня 1943 року залишили Харків і закріпилися на східному березі Сіверського Дінця.

==========================================
 
У БОЯХ ЗА ЛЮБОТИН
 
(ЛЮТИЙ- БЕРЕЗЕНЬ 1943 РОКУ)

=========================================
По глибокому снігу, з боями обійшовши Харків із заходу, 81-й гвардійський стрілецький полк 25-ої гвардійської стрілецької дивізії, яким командував полковник Казакевич, 13 лютого 1943 року захопили велику ділянку шосе між Люботином і Коротичем. Тут гвардійці знищили більше 200 ворожих автомашин, кілька танків і близько 100 фашистських солдатів, що втікали з Харкова.
Командир снайперської роти 81-го полку гвардії лейтенант Василь Іванович Голосов у боях за Козачу Лопань, Польову, Пересічне й Люботин винищив понад 60 гітлерівців.
В оборонних боях на Воронезькому напрямку Голосов особисто знищив 422 гітлерівці, з них 70 офіцерів. За час боїв з фашистськими загарбниками протягом літа й осені 1942 року відважний снайпер заслужив велику повагу командування й товаришів. Йому присвоїли звання лейтенанта, він був призначений командиром снайперської роти. Протягом літа 1942 року він підготував 170 відмінних стрільців, які разом з ним і самостійно виходили на «полювання». Учні снайпера винищили кілька тисяч фашистських солдатів і офіцерів.
У боях Василь Іванович був чотири рази поранений, але повертався у стрій і продовжував винищувати фашистських окупантів. У бою в районі Тарановки й Соколово гвардії лейтенант влучними пострілами вбив понад 100 гітлерівців.
 
За мужність і відвагу в боях з фашистськими загарбниками при звільненні міст Харкова, Люботина, Валок Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1943 року лейтенантові Голосову Василю Івановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Василь Іванович народився в 1911 році в місті Венева нині Тульської області. Працював на Тульському збройовому заводі, потім - на одному з підприємств Москви. У червні 1941 року добровольцем пішов у Червону Армію й боровся на багатьох фронтах Великої Вітчизняної війни. Після звільнення Харкова відмінний снайпер Герой Радянського Союзу В.І.Голосов брав участь ще в багатьох запеклих боях, пройшов славний бойовий шлях до Румунії. Загинув у боях за місто Ясси (Західна Молдова).

=========================================
Лівофлангові з’єднання 40-ої армії Воронезького фронту, переслідуючи німецько-фашистські війська, 12 лютого 1943 року обійшли Харків з північного заходу й вийшли до шосе в районі сіл Пересічна й Гаврилівка. В авангарді 25-ої гвардійської дивізії наступав 81-й гвардійський стрілецький полк під командуванням полковника Павла Костянтиновича Казакевича.
Стрімко просуваючись уперед, полк до ранку 13 лютого 1943 року захопив шосе на ділянці Люботин – Коротич. Зав’язалися запеклі бої з великими силами фашистів, які відступали з Харкова. Перебуваючи на відкритому шосе, супротивник був скований і не мав місця для маневрування. Гвардійці знищили кілька танків, понад 200 автомашин і близько 100 гітлерівців. Смілива атака наших воїнів на кілька годин затримала колону моторизованої дивізії СС. Підоспілі інші полки 25-ої гвардійської стрілецької дивізії довершили розгром ворожих частин. У цьому бою полковник Казакевич загинув. На бойовому рахунку полку, яким командував П.К.Казакевич, тільки за час наступальних боїв від Воронежа до Харкова було 57 знищених танків, 115 гармат, велика кількість іншої техніки, 5700 убитих фашистських солдатів і офіцерів супротивника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 червня 1943 року полковнику Павлові Костянтиновичу Казакевичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Павло Костянтинович Казакевич народився в 1905 році. Працював у місті Борисові Мінської області. В 1926 році пішов у Червону Армію й присвятив себе військовій службі. Закінчив училище, потім Військову академію імені М.В.Фрунзе. Велика Вітчизняна війна застала полковника Казакевича П.К. на західному кордоні СРСР. Двічі в районах Мінська й Гомеля з боями він виводив підрозділи з ворожого кільця.
 
Командир гвардійського полку похований у селі Вільшани на Харківщині.

=======================================
Напружені оборонні бої радянських військ із переважа ючими силами противника, що розгорнулися в лютому 1943 року південніше й західніше Харкова, тривали більше місяця. У ході цих боїв радянські воїни виявили виняткову стійкість і героїзм. Серед частин, які вміло й хоробро обороняли свої позиції, була 106-а танкова бригада. Воїни бригади брали активну участь у звільненні Харкова й потім просунулися з боями до південних кордонів Валківського району.
При звільненні села Огульці радянські танкісти виявили багато трупів радянських людей. Як з’ясувалося, гітлерівські нелюди, відступаючи, виганяли їх, змушували розчищати від снігу дороги й потім розстрілювали. Із глибоким сумом поховали наші воїни загиблих і знову кинулися у бій, щоб відплатити ворогу за його злодіяння.
У бою південніше села Огульці здійснив геройський подвиг навідник гармати молодший сержант Михайло Григорович Єлисєєв.
Ранком 25 лютого 1943 року позиції радянських артилеристів були контр-атаковані фашистськими танками й піхотою. На три гармати протитанкової батареї рушили п’ять ворожих важких танків. Дві наші гармати були підбиті. Багато артилеристів загинули або одержали важкі поранення. Біля єдиної вцілілої гармати залишилися командир молодший сержант Єлисєєв і один боєць. Поранений командир, стікаючи кров’ю, зарядив гармату й вистрілив у головний фашистський танк. З машини вискочили три гітлерівці й кинулися бігти. Тоді він зарядив гармату осколковим снарядом. Постріл наздогнав тих, що тікали.
Розпал бою не слабшав. Фашистські танки продовжували атакувати. Сили залишали артилериста, але він продовжував вести вогонь і підбив ще одну машину. У цей момент приспіла допомога - наші танки. Ще кілька фашистських машин перетворилися в палаючі багаття. Поруч з гарматою розірвалося відразу кілька снарядів. Командир упав, убитий осколками.

За мужність, виявлену в боях з фашистськими загарбниками, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 червня 1943 року молодшому сержанту Єлисєєву Михайлу Григоровичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Михайло Григорович Єлисєєв народився в 1899 році в Мордовії. У роки Радянської влади працював на будівництві міста Волзька. На початку Великої Вітчизняної війни добровольцем пішов на фронт і став артилеристом. На його бойовому рахунку десятки знищених фашистських танків, автомашин, сотні солдатів і офіцерів противника.

На згадку про Героя Радянського Союзу Михайла Єлисєєва жителі Волзька назвали одну з вулиць його ім’ям.

========================================
У ніч на 07 березня 1943 року воїни 303-ої стрілецької дивізії, пройшовши за шість діб по бездоріжжю в заметіль 270 кілометрів, зайняли позиції на західних околицях Люботина й Буд. Тут вони зустріли фашистських загарбників, що рвалися до Харкова. Розгорілися запеклі бої. Одна з рот 849-го стрілецького полку, що займала оборону між роз’їздом Майський і Старим Люботином, потрапила в оточення. Весь командний склад роти загинув у бою. Тоді командування взяв на себе єфрейтор Іван Пилипович Абдулов. Ручними гранатами він знищив 2 ворожих танки. Вогнем з автомата -більше 35 фашистських солдатів. Натхненні його мужністю радянські воїни кинулися в контратаку й прорвали кільце оточення. У цьому бою Абдулов загинув. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1943 року єфрейтору Абдулову Івану Пилиповичу було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Іван Пилипович Абдулов народився в 1922 році в селі Шумиха нині Кемеровської області. Напередодні війни працював трактористом у рідному селі. Добровольцем пішов у ряди Червоної Армії. Слава про подвиги снайпера І.П.Абдулова рознеслася по всьому Воронезькому фронту. Тільки в 1942 році він винищив близько 300 фашистських солдатів і офіцерів. У наступальних боях у січні - лютому 1943 року Абдулов знищив ще 120 гітлерівців. Відважний снайпер навчив багато радянських воїнів мистецтву влучної стрільби.

В 1942 році І.П.Абдулов був нагороджений орденом Червоної Зірки. У лютому 1943 року в бою за станцію Горшечноє він був поранений у рукопашній сутичці, але відмовився евакуюватися в медсанбат. Під запеклим вогнем ворога І.П..Абдулов виніс із поля бою 35 поранених бійців і командирів.
 
Абдулову Івану Пилиповичу в Люботині, біля кінотеатра «Маяк», встановлений пам’ятний знак.

=========================================
Більше трьох діб фашистські війська безупинно атакували бойові порядки 303-ої стрілецької дивізії на західних окраїнах Старого Люботина. До вечора 11 березня 1943 року гітлерівцям удалося прорватися в центр селища. Радянські воїни рішучою контратакою відкинули загарбників.
Втративши понад 30 танків і близько 200 солдатів, гітлерівці припинили лобові атаки й стали обходити дивізію із правого флангу. Їм вдалося прорватися до селища Коротич і вийти в тил розташування наших військ на території радгоспу «Комунар».
У ніч на 12 березня командир протитанкової гармати Михайло Карнаков одержав наказ установити гармату на шосе Старий Люботин - Коротич: необхідно було прикрити відхід частин дивізії й дати їм можливість закріпитися на новому рубежі. Карнаков дав слово командирові 844-го артилерійського полку за всяку ціну виконати поставлене завдання.
Розрахунок швидко обкопався, підготував запас снарядів. Часу було дуже мало. Незабаром показалася група з 18 ворожих танків.
Гарматний розрахунок, затамувавши подих, чекав команди. Коли головна машина полізла через бугор, артилеристи відкрили вогонь. Снаряд поцілив прямо в днище машини. Так само був підбитий і другий танк. Інші машини пішли в обхід, ведучи вогонь по нашій гарматі. Один за одним падали артилеристи. Біля гармати залишився один Карнаков. На полі бою палали п’ять ворожих машин. Снарядом, що розірвався неподалік від гармати, М.С.Карнакова поранило в ногу. Стікаючи кров’ю, артилерист переповзав від гармати до снарядного ящика, брав снаряд і повз до гармати, заряджав її й стріляв. Так він підбив ще дві ворожі машини.
Гітлерівці вирішили взяти в полон мужнього артилериста, але, коли вони наблизилися до нього, Карнаков протитанковою гранатою підірвав гармату, себе й кілька фашистських солдатів. Герой зі своїм розрахунком більш, ніж на добу, затримав просування ворога до Харкова від Люботина.

За безприкладну мужність, виявлену в боях проти фашистських загарбників, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1943 року червоноармійцеві Карнакову Михайлу Севастьяновичу посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

Михайло Севастьянович Карнаков народився в 1923 році в селі Помори (нині Топчихинського району Алтайського краю). Учився в початковій школі в селі Зіміно того ж району. Потім працював конюхом у радгоспі. Навесні 1942 року комсомолець Карнаков пішов на фронт.

Земляки Героя поставили йому пам’ятник. У Зімінській школі, де вчився М.С.Карнаков, створений куточок бойової слави, експозиція якого розповідає про подвиг радянського солдата.

 =======================================

Мужньо боролися артилеристи 844-го артилерійського полку 303-ої стрілецької дивізії. 8 березня 1943 року близько 16 години вздовж Київської траси в напрямку на Люботин розпочали наступ 30 ворожих танків та батальйон мотопіхоти. Сержант Разін керував бойовим розрахунком 76 мм гармати. У цьому бою з гарматиСергія Степановича було підбито три танки, знищено кулеметне гніздо (відзначився навідник сержант Фесенко). Але довелося відступити. 9 березня між Коротичем і Люботином із гармати сержанта С.С.Разіна знищено ще 5 танків. Останній танк вдалося зупинити в 30 метрах від позиції артилеристів. Фашисти вирішили покінчити з радянською гарматою. На пряму наводку знищення викотили дві 75мм гармати й почали обстріл позиції, що займали радянські бійці. Сергій Степанович, наказавши підлеглим сховатися в укритті, і, дочекавшись, коли німці вирішать, що гармату знищено, відкрив вогонь. Обидві німецькі гармати були знищені. Та на радянську гармату вже рухалося три німецькі танки. Вони теж були знищені. І знову довелося відступати. 13 березня в бою під Пісочином було знищено ще три фашистські танки. 15 березня сержант Разін разом із товаришами, що лишилися живі, біля поселення Васіщеве потрапили в оточення. Знищивши танк, ще дві німецькі гармати, до півсотні оккупантів, розстрілявши по колоні німецьких авто останні боєприпаси, Сергій Степанович зіштовхнув гармату в річку й вплав (уявіть собі, яка вода в річці в березні) дістався берега, зайнятого радянськими військами. За два тижні боїв із гармати сержанта С.С.Разіна було знищено 15 ворожих танків, 4 польові гармати, близько сотні гітлерівців.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1943 року командирові гармати 844-ого артилерійського полку, 303-ої стрілецької дивізії, 3-ої танкової армії Воронезького фронту сержантові Разіну Сергію Степановичу присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

Сергій Степанович Разін народився 6 червня 1906 року в с.Рогачово, Московської області. В іншому довіднику записано, що Сергій Степанович Разін народився в 1906 році в селі Прокудино (нині Коченевського району Новосибірської області). З 1927 по 1930 рік проходив термінову службу в артилерійській частині. Потім працював у радгоспі. На фронті з вересня 1941 року. С.С.Разін воював на Воронезькому напрямку, з боями пройшов шлях до Харкова. Потім був відряджений на курси молодших лейтенантів. Після закінчення курсів призначений командиром вогневого взводу. Герой закінчив війну в Чехословаччині. Після тяжкого поранення С.С.Разіна в 1944 році звільнено в запас.

Після демобілізації С.С.Разін виїхав у Новосибірську область.

Статті, карти, фото взяті з книги В.В.Калинин, Д.Г. Макаренко «Герои подвигов на Харьковщине»

 

СПОГАДИ ЛЮБОТИНЦІВ ПРО ПОДІЇ ЛЮТОГО-БЕРЕЗНЯ 1943 РОКУ

Запис №1
Мені запам’ятався час на початку 1943 року, коли в лютому прийшла Червона Армія в Люботин, а німці відступали. І ось через тиждень-півтора дізналися, що німці наступають. Наші солдати швидко рухалися по нашій вулиці, але, очевидно, не встигнувши відступити, попали в оточення і просили людей, щоб їх сховали у себе і не видавали. Не знаю, де, скільки, у кого схоронилося наших солдатів. Та добре знаю, що наша сусідка, яка мешкала у власному будинку поруч з нами по вулиці Ревчанській, Бойко Дар’я сховала одного солдата, який прожив у неї близько півмісяця. Та знайшлися ті, які видали. Приїхали 2 німці й поліцаї, забрали солдата, забрали у Бойко Д. всі продукти з погреба, курей, одяг, зерно і поїхали. Що зробили з солдатом, не знаю. Скоріше за все – розстріляли. Проненко М.М.

Запис № 2
Взимку 1943 року, коли наша армія вибила з Люботина фашистів, то мене мобілізували для роботи в госпіталі, який розмістили в приміщенні міської лікарні. Днів через 10-15 німці знову зайняли Люботин, а поранених наші не встигли вивезти. Другого дня я пішла в лікарню. Поранені були голодні, я та ще наші співробітники потроху принесли їм поїсти, але мало, бо і в самих нічого не було. Один із поранених, юнак років 17-18 назвався Ігорем, був поранений в ногу, не міг ходити, просив, щоб я забрала його до себе додому, доки підлікується. Я пообіцяла, але перш пішла додому подивитися на свою хвору маму. Прийшовши додому, побачила, що мати вже померла. Ввечері в лікарню піти не змогла, а вранці, коли прийшла, то поранених вже там не було: частину з них вивезли, а останніх німці розстріляли. Біля лікарні є братська могила наших воїнів, але там імена похованих не значаться. Приходько Тетяна Григорівна.

Запис № 3
8березня1943року частини німецької армії наступали на Харків через виселок Водяне. До цього у висілку з 1941 року боїв не було. Пішли чутки, що німці розстрілюють мирних мешканців. Ми сховалися в погребі. На початку другої половини дня в нашому дворі появився німецький солдат і, підійшовши до погреба, побачив нас. Погрожуючи автоматом, крикнув: «Век!» - і ми вилізли з погреба. Нас залишив, а Постнікова повів до групи чоловіків, які стояли метрах в 50 від нашого будинку. Їх було чоловік 40. Деякі з них були у військовому одязі, останні – в цивільному, серед яких і жителі Водяного. Цей німець - есесівець передав Постнікова іншому есесівцю, що охороняв цих затриманих, а сам пішов далі. Дочка Постнікова Тамара, 12-річна дівчинка у той час, говорить: « Ми знали, що німці зігнали чоловіків, куди штовхнули і мого батька. Щоб розстріляти. Я підійшла до батька і, притулившись до нього, кажу есесівцю: «Це мій тато, відпустіть». Цей німець подивився на мене, а потім запитав по-українськи: «А скільки років твоєму татові?» За мене відповів батько: «53 роки». Цей німець, очевидно, зжалівся, бо, очевидно, він був українець, що можна було зробити висновок з його запитання, подивився на другого німця, що стояв трохи далі, охороняючи з другого боку затриманих, і мотнув головою вбік, що означало: він дозволяє втекти моєму батькові – і якомога швидше, доки не підійшли інші німці чи їхній старший. Я, мати, батько швиденько пішли, зайшовши за сусідній дім, майже бігом поспішили на сусідню Московську вулицю. Відійшовши, мабуть, з півкілометра, побачили, що горить наш будинок, який підпалили німці…. Затриманих німці погнали через поле у напрямку радгоспу «Комунар» і, відійшовши від нашої хати метрів 400-500, біля скирти соломи всіх розстріляли. В одній великій ямі їх поховали-закопали інші цивільні люди, зігнані німцями. Ранком цього дня перед тим, як нас німець вигнав з погреба і забрав тата, на наше подвір’я прийшов поранений у ногу наш солдат і попросив його сховати, бо далі йти не може. У дворі трохи осторонь хати стояв сарайчик. Батько заховав солдата на горищі сарайчика, де було сіно. Німець, мабуть, його не побачив. Коли ми ввечері повернулися на своє подвір’я, то солдат був у сараї. Німців уже не було. Вони пішли на Харків. Ми ночували в сусідів. Разом з нами був і солдат, який назвався Василем і виявився земляком з Бєлгородської області. Його прізвище Юдін. Він побув з нами доби три, а потім бригадир радгоспу «Комунар», ді-знавшись, що у нас поранений солдат, велів нам доставити його в радгосп, де там знаходиться душ 20 поранених. Туди його батько доставив, бо сам воїн ходити не міг. Не можу сказати, як Василь Юдін вилікувався, де воював чи був у полоні, але років через 10 після війни він приїздив до нас і дякував, що його врятували, що він залишився живий.
Тамара Постнікова, Джерело: Юрченко Т.І., «Зошит №73»
 
Запис № 4
Мій брат Іван ще під час навчання в школі захоплювався радіотехнікою Під час німецької окупації він теж цим займався. І працював на земляних роботах, бо не будеш працювати – заберуть до Німеччини. Особливо багато в нього появилося радіоапаратури у лютому-березні 1943 року, коли наші війська ненадовго звільнили Люботин. Та незабаром німці вдруге окупували місто. Добре пам’ятаю, що Іван десь взяв великий армійський радіоприймач, який працював на батареях (батареї були в скляних банках). Був у брата і приймач. Він слухав і щось записував. Одного разу вдень у травні цього ж року, повернувшись з роботи, Іван засів за приймач. Вся апаратура знаходилася в кімнаті. Коли Іван сидів на прийомі, в будинок нагрянули поліцаї Приходько і Абдула. Вони схопили мого брата і повели. Незабаром на машині приїхав начальник поліції Літвінов і його заступник Островерхов Іван Васильович, забрали багато радіоапаратури, зробили ретельний обшук. Забрали з собою мене і мого батька Миколу Хомича. Я в поліції просидів 7 діб, а батько – 13. Нас весь час допитували. В той час, як ми сиділи, 23 травня повісили мого брата Івана як партизана на базарній площі. Вішали поліцаї. Через 2 доби зняли повішеного, вкинули в яму біля поліції і присипали землею. Коли в кінці серпня 1943 року німців вигнали із Люботина, ми відкопали останки і поховали на садибі вдома. Тут зараз і знаходиться могила.
Бабич Василь Миколайович. Спогади. Запис.Лебедєвої В.П.
 
Запис № 5
Дитячі та юнацькі мої роки проходили в селі Старий Люботин на хуторі Смородському. Так сталося, що через наш хутір проходила лінія фронту: німці то наступали, то відступали. Щоб не підпустити до себе наших бійців, вони спалювали людські хати, а в нас згорів лише сарай. 13 діб ми з мамою та родичами своїми сиділи у погребі, бо весь час була стрільба. Ми могли вилізти на невеликий час звідти лише вночі, коли стрілянина стихала. До нас у погріб заглядали то наші бійці, то німецькі. Серед фашистів були й такі, що нам співчували. У погребі були солоні огірки, помідори і картопля
, яку мама могла зварити лише вночі. Це ще можна було терпіти. А ось у селі Старий Люботин німці забігали у хати і стріляли чоловіків, які були вдома. Один чоловік перевдягся в жіночий одяг і залишився живий. Часто вночі з інших сіл чи районів наскакувала банда з поліцаїв та німців і забирала, що могла (свиней, корів). У нас корову забрали, але вона вночі прибігла додому… Багато було такого, що страшно й згадувати.
Плиско Катерина Миколаївна, доктор педагогічних наук. (Із книги Андрусенко В.П. «І доки є пам’ять в людей», Харків, 2005 р., стор. 93-94)
Категорія: Мои файлы | Додав: misto-lubotin | Автор: ОлійникО.В,МІСТО №07/136,20.02.2008
Переглядів: 2360 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
 
 
Категорії каталога
Мои файлы [5]

Форма входу

Міні-чат
200

Пошук

Друзі сайту

Статистика
 

Copyright MyCorp © 2020
Сайт управляється системою uCoz