Кожен митець обирає для творчості найдоцільніший з його погляду матеріал. Скульптор – глину, мармур, дерево; живописець – полотно, папір і фарби; письменник – полум’яне слово, краса і сила якого всеосяжні. Поетичне слово поета-аматора Люботина Кияна Віктора Михайловича, який 20 березня цього року відзначив свій 70-літній ювілей, іскристе, емоційно наснажене, вражає серце і мозок читачів.
Редакція газети «Місто» і всі її читачі вітають скромного поета-самородка Віктора Михайловича Кияна з днем народження і бажають йому довголіття,життєвих гараздів і творчої наснаги!
Ще вчитель першого класу побачив у своєму вихованці неаби який талант. А що таке талант? Це одухотворена праця, яка приносить радість людям і її виконавцю. І це справді так. За яку б роботу не брався Віктор Михайлович: чи то була гра у футбольній команді, чи праця біля токарного верстата, - завжди виконував її віртуозно. Працюючи на заводі «Електромашина», він друкувався у заводській багатотиражці. Його статті нікого не залишали байдужим, бо позначені були талантом дописувача і глибоким знанням ним життя. І все ж перевагу над прозою віддав Віктор Михайлович поетичним творам, які мимохіть народжувалися скрізь: і на роботі, і під час відпочинку, і під час спілкування з друзями чи знайо мими. Немов живі, постають з них щирі, добродійні, чесні люди, які наділені власними почуттями, власним світоглядом, ставленням до суспільства і життєвих обставин. Його твори хвилюють найтонші струни людського серця. Свою поетичну майстерність він відшліфовував у літературній студії Харкова під керівництвом Миколи Шаповала і Віктора Бойка. В.М. Киян знаходить радість життя у творчості.
Щоб відчути багатство і красу немеркнучих духовних цінностей, втілених поетом-аматором у формі словесного поетичного мистецтва, редакція пропонує Вашій увазі, шановні читачі, деякі поезії Віктора Кияна.
МАТЕРІ
Де жито та жито, та в череди хати
Між хвилями збито. Округа – руда,
В куточечку двору клопочеться мати:
Окрайчика кришить, курчат догляда.
-Тобі, нелякливий, щоб добрий на співи,
Тобі, зозуляста, щоб яйця несла.
А хитрий горобчик пірнає зі сливи
І падає в купу – була не була!
Горласті, не в дусі, злітаються гуси:
Яке неподобство, грабунок, розбій…
Матусю, матусю, а ти вже й бабуся…
Це ж скільки, матусю, минуло тобі:
Синів колисала, мов маківки брала…
Війна запалала – міцною була,
а потім орала, корову «пристала»
отам у долині – по той бік села.
А потім, а потім в роботі, в роботі,
Щоб батькові добре, щоб тепло синам.
Вплітаючи срібло в ясну позолоту,
Осяяла коси тобі сивина…
Де жито та жито, та в череди хати
Між хвилями збито. Округа – руда,
В куточечку двору клопочеться мати
На шлях позирає – синів вигляда.
* * *
Рушниками заквітчана хата –
Полуниці жар-птиці клюють.
Я сьогодні, як змалку, «окатий»,
Я вдивляюся в щедрість твою.
Бачу піч з «кураїною» жару,
У макітерці каша впріва,
Понад вінцями зводиться пара,
Сизуваті куделі звива.
Мати хліб передержала, «винні»
Штухорляє жаровні в печі,
І мигтять, досягаючи скрині,
Наче довгі ключі, рогачі.
Входить батько. Від брички - бідарки
Трохи в сіні і трохи в землі.
Пахне йодом. «Душить вітінаром», -
Запевняли знавці на селі.
Поспішаємо сісти до столу,
Батько першим, бо зранку не їв.
І, присівши, змикаємо коло
Саме те, що говорять: «Свої»
Трохи збочена батьківська хато,
Полуниці жар-птиці клюють,
Я до тебе лечу, мов на свято,
Я пригадую щедрість твою.
* * *
Мені б коня, гарячого, гнідого,
Мені б коня, що й вітер обганя…
Та в буркуни, без тями й без дороги…
Мені б дитинства, степу та коня.
І хай летить, нехай не знає втоми,
Ні плину літ, ні вигинів орбіт…
І відновля, не видимий нікому,
Прадавній слід, стійкий, мов заповіт
|
