Про чільне місце майстра слова в історії України кінця ХХ століття Іван Дзюба писав: «Ваша висока гуманістична творчість у всі часи не давала згаснути промінцеві на-дії на кращу долю рідного народу, соборними дзвонами будила незнищенну жагу до волі, правди, до усвідомлення коренів своїх чистих витоків». Творчість Олеся Гончара відома й шанована у світі. Його твори, перекладені більш як 40-ма мовами, неодноразово видавалися в багатьох країнах, де мають своїх шанувальників. Свідченням високого авторитету Олеся Гончара не лише в Україні стало присудження йому Міжнародним Біографічним центром у Кембриджі (Англія) почесного титулу «Інтелектуал світу 1993 року».
Життєвий шлях письменника розпочався  в селі Ломівка, що знаходилося в передмісті Катеринослава (нині Дніпропетровськ), де він народився 3 квітня 1918 р. у робітничій родині. У зв’язку зі смертю батьків, з трирічного віку ним опікувалися дідусь і бабуся, що жили в слободі Суха на Полтавщині. Перші уроки добра й краси, чесності й душевної щедрості йому дала бабуся, неписьменна та віруюча селянка, яка мріяла бачити онука освіченим чоловіком і великою Людиною.
Першими літературними вчителями його були Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Андрій Головко, Степан Васильченко, Григорій Косинка, чиї твори він читав і перечитував з насолодою.
Наполегливим був шлях юного Гончара до освіти. Спочатку він вступив до Харківського технікуму журналістики, де брав участь у літературному гуртку, намагався потрапити до студії при Будинку письменників імені В.Блакитного. Саме під час навчання в технікумі він багато за-ймається самоосвітою, робить перші спроби друкуватися в «Літературній газеті», «Комсомольці України», «Піонерії»... Цей час Олесь Гончар вважав «справжнісіньким учнівством», але його публікації таки були помічені Ю.Яновським, А.Малишком, П.Панчем.
Після закінчення технікуму він працює в газеті «Ленінська зміна».
У 1938 р. вступає до Харківського університету (філологічний факультет), пише оповідання, повість «Стокозове  поле»,  наукове  дослідження про «Мойсея» І.Франка, збирає матеріал для роману про Григорія Сковороду. В університетські роки Олесь Гончар потоваришував з поетом і письменником Григорієм Тютюнником, який згодом став прообразом Богдана Колосовського в романі «Людина і зброя».
У 1941 р. у складі студентського батальйону йде на фронт . В роки війни Олеся Терентійовича було двічі поранено: вперше – у боях за Київ, на річці Рось у липні 1941 р., вдруге – восени, між Полтавою і Харковом. Дорогами війни він пройшов із гвинтівкою в руках аж до Праги. Мав бойові нагороди – три медалі «За відвагу», ордени Слави і Червоної Зірки, медаль «За оборону Києва». У ті часи з-під його пера виходять вірші, що друкуються у фронтовій пресі. Саме ці вірші стали основою окремої збірки «Фронтові поезії» (1985 р.) як згадка про бойових побратимів.
У грудні 1945 р., після демобілізації, Олесь Терентійович оселяється у старшої сестри в Дніпропетровську, де завершує навчання в університеті.
Враження, навіяні війною і пережиті серцем, примусили взятися за перо. Сторінка за сторінкою народжується майбутній роман «Прапороносці», одночасно 1946 р. в журналі «Україна» вийшла друком новела «Модри Камінь».
Влітку 1946 р. Гончар захистив дипломну роботу на тему: «Новели Василя Стефаника».
Невдовзі він вступає до аспірантури при Інституті літератури імені   Т.Г.Шевченка АН УРСР. З цього часу починається професійно-письменницьке життя Олеся Терентійовича Гончара.
Після виходу окремими частинами в 1947–1948 рр. у журналі «Вітчизна» другої («Голубий Дунай») і третьої («Злата Прага») книг трилогії «Прапороносці» до автора приходить справжнє визнання. Він стає лауреатом двох Сталінських премій. Гончара приймають до Спілки письменників. Згодом з’являється повість «Земля гуде» про полтавських підпільників, 1949 р. – збірка «Новели». У 50–х рр. 20 ст. автор завершує і публікує повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», романи «Таврія» і «Перекоп» про революцію і громадянську війну в Україні.
А потім прийшли 60–і роки – роки хрущовської «відлиги» і ХХ з’їзду партії, де було розвінчано культ особи Сталіна. Це був період найпліднішої праці Гончара, дії якого органічно вписалися в літературу «шістдесятників». Серед них – роман «Людина і зброя»  (1960 р.), удостоєний Державної премії імені Т.Г. Шевченка в 1962 р., та роман у новелах «Тронка» (1963 р.), за який 1964 року було присуджено Ленінську премію.
Творчі здобутки настільки окрилювали митця, що він  забував, що є невільником існуючої тоталітарної системи, яка може принижувати людську гідність і жорстоко карати непокірних. Під впливом цих настроїв був написаний роман «Собор» (1968 р.), вилучений  критикою з літературного процесу і заборонений на 20 років. Роман викликав неабиякий читацький інтерес, обговорювався і поширювався серед громадськості. Він став одночасно болем і гордістю автора. Під тиском критики О.Гончар намагається спрямувати свою творчість у загальне русло. Ці настрої відтворилися в суспільних ідеях, що лягли в основу романів «Циклон» (1970 р.) і «Берег любові» (1976 р.), повісті «Бригантина» (1973 р.). У 1982 р. автору присуджено Державну премію за роман «Твоя зоря» (1980 р.).
Навчений гірким досвідом, але небайдужий до суспільних проблем письменник не міг замовчувати наболіле, що знайшло відображення на цьому етапі творчості. Гончар повертається до жанру, з якого починав – новели, виступає як письменник-публіцист, літературознавець, культуролог, критик. Йому належать книги статей «Наше письменство» (1972 р.), «Письменницькі роздуми» (1980 р.), «Чим живемо» (1991р.)      Понад 1000 статей, промов, нарисів, інтерв’ю, листів, привітань, некрологів, записів до книг музеїв, теле-, радіовиступів – такий підсумок творчої праці Олеся Гончара на ниві публіцистики.
О.Гончар – неповторний класик письменницької публіцистики ХХ ст. В основу провідних мотивів його публіцистики лягли віковічні питання буття українського народу, його минуле, сучасне та майбутнє. У мотивах державотворення, взаємин митця і влади, розвитку національної мови, ставлення до співвітчизників за межами України, збереження довкілля, оцінці мистецької спадщини та її найвидатніших представників, ролі молоді в майбутньому нашої держави простежується еволюція світогляду й підходів автора до зображення й оцінки дійсності.
Влада намагалася приручити яскраву особистість митця, зробити його своїм речником. Олесь Гончар обі-ймав відповідальні посади, мав нагороди: член ЦК Компартії України, кандидат у члени ЦК КПРС (з 1976р), депутат Верховної Ради СРСР 6–11 скликань, депутат Верховної Ради УРСР, Герой Соціалістичної Праці, голова Українського республіканського комітету захисту світу, член Всесвітньої Ради Світу, лауреат багатьох державних премій. З 1959 по 1971 рр. він очолював Спілку письменників, робив усе для збереження і захисту української мови від зруйнування і знищення. За цей час імена багатьох письменників було реабілітовано. Він боронив і захищав переслідуваних владою митців слова, зокрема В.Земляка, І.Чендея, Ліну Костенко і Григора Тютюнника. Він перший дав позитивну оцінку творчості Василя Симоненка. Тому ім’я Гончара ототожнюють з поняттям «національне відродження».
Останні роки життя письменника збіглися з першими кроками молодої української держави. Ідея незалежності України завжди була болючою думою О. Гончара, його натхненням, його соборним дзвоном, закликом до порятунку нації. З самовідданим подвижництвом О.Гончара український народ пов’я-зує ті авангардні події, якими почалося відродження України, державне оформлення її самостійності, суверенітету – це Рух, «Просвіта», Референдум, Всесвітній форум українців. Частка України, любов до рідного народу підтверджують його слова, записані в щоденнику за десять днів до відходу у вічність – 4 липня 1995 долі: «Дякую Богові, що дав мені народитися українцем».