ГоловнаРеєстраціяВхід Газета "МІСТО" (м.Люботин) ЧТ, 28.03.2024, 18:04
  Каталог статей Вітаю Вас Гість | RSS

 
 
Головна » Статті » Мои статьи

СТАНІСЛАВ ВАСИЛЬОВИЧ ШУМИЦЬКИЙ (1937 – 1974 р.р.)

“Земля моя багата на таланти”, - так говорив про Люботинський край Станіслав Шумицький – журналіст, поет. У спілкуванні з оточуючими поводився просто, ввічливо, лагідно. Завжди посміхався щиро, дружньо. Надзвичайна скромність і соромливість – ще одні основні риси С.В.Шумицького . Визнаний у країні письменник писав:

 
Я коханого краю біограф

І хіба що трохи поет.

 
Спілкування з ним приносило насолоду.
Народився він 20 березня 1937 року у родині офіцера Радянської Армії в місті Саратові. Батько служив на західному кордоні перед війною. Коли почалася війна, мати з малим Стасиком пробиваються в тил., осівши в Україні. Одержали похоронку з фронту.  У 40-х роках живуть у Гутах, Коломаку. В 1949 році оселяються в Каравані, де Станіслав у 1952 році закінчує 7-річну школу. У школі почав писати вірші. Багато допомагала йому вчителька української мови та літератури Євдокія Кузьмівна Мякішева – перший слухач і рецензент. Після виходу в 1963 році першої поетичної збірки Станіслав одразу 22.09.63. відправляє її вчительці, зазначивши у листі: “Вважайте кожен вірш і кожен рядок нашим спільним твором. Ви маєте на це право”. Дорогій серцю вчительці вдячний поет присвятив вірш “Спогад”. У шліфуванні молодого поета безпосередню участь брав Володимир Сосюра, якому поет-початківець присвятив поезію “Поет”  Збірочка має 26 віршів. Газета “Соціалістична Харківщина “ так відгукнулася про неї: “У поета Станіслава. Шумицького проявилися ознаки нового бачення світу, - рисочки й інтонації, які обіцяють народження творчої індивідуальності, подають заявку автора на майбутні творчі успіхи” Критик також відзначив, що поезія Станіслава Шумицького позбавлена поганої моди римування і поетичної драбинки. Збірочка розкриває теми психології людини, кохання, природи рідного краю. Центральною темою є цілеспрямованість, героїзм, чистота думок і дій, роздуми над людським життям. Майстерно володіючи українською мовою, Станіслав Шумицький збагачує її такими висловами: ”нема нічого страшнішого за тишу, що враз оживає”, “йому майбутнє вмерти не дає”, ”куди страшніше, як вона (людина) в собі безповоротно втратила Людину” тощо. У другій збірці – 54 вірші. Вона свідчить про поетичне зростання автора. У третій збірці – 43 поезії. Дивною є назва збірки, що він її готував до друку “Осінь відкриває обрій”: вона ніби передчуває смерть поета Частим гостем Станіслав був у бабусі й дідуся, що жили в Люботині на вулиці Леніна біля Перекошки. Про Люботин, Караван, природу рідного краю залишив поезії: “Люботин”, “Караван”, “Рідному місту”, “Хвилинка”, “Околиця” тощо. В Малинівці Чугуївського району здав екстерном курс за середню школу. Якийсь час навчався на філологічному факультеті Харківського Держуніверситету імені М.Горького (нині ім.Каразіна). Працював у редакціях газет: районної Дергачів (Харківська область), Обухівської районної (Київська область), “Ленінська зміна”, “Вечірній Харків”, “Молодь України”. Жив у Люботині, тому їздив електричкою – типова ситуація не дуже влаштованого життя. Вона ж, переломлена любовно і з елегійним філософуванням, вилилася у вірші, подарованому  риною Корж Кімові Балабусі: - професорові, кандидату філологічних наук Харківського педагогічного університету ім.. Г. С. Сковороди:
 

Поїзди, як життя: все немає спочину їм.

Поспішають кудись -  у невідомий край.

А життя -  поїзди: як спинився хвилиною –

На порожнім пероні самотньо чекай.

До побачення, Харкова солов’їні околиці,

Де в осінніх садах залягла тишина.

Чи зустріну коли, чи не стріну ніколи цю

Дівчиноньку, що в мене, як серце, одна.

Та не можу відкласти прощально години ці.

Пам’ятай же, кохано, повсюди й завжди:

Як не зможем любов зберігать поодинці –

Не зуміємо й вкупі її берегти.

Всім вокзалам планети судилися муки:

Розставання завжди викликали жалі.

Та якби на Землі припинились розлуки,

То й побачень би вік не було на Землі.
 

Дивний настрій для молодого віку автора – “ і все більше вокзалів”, тобто розставань і менше причалів – зустрічей. Отак і бачу його на пероні, як і сам Люботин, блакитноокого русявого Станіслава, мов уславлені місцеві ставки. Як ота крапля з однойменного вірша “Ти знаєш, що ти Людина?” Василя Симоненка ідеєю співзвучна, та вірш С.Шумицького за художнім рівнем вважаю вищим.  Тут вбачається образ, хай і елементарний, прикутий до залізничної колії Люботин - Харків , який  лине з кожним краєвидом вікна, що пролітає повз  поїзд., розуміючи щось потаємне і віддзеркалюючи себе у слові.

Його твори друкувала місцева, районна, обласна преса, журнали “Ранок”, “Дніпро”, “Вітчизна”, “Сибирские огни”. Матері, що жила в Каравані, присвятив поезію “Сивина” За життя Станіслава вийшли друком три збірочки – “Ознаки вірності” (1963 рік), “Сорок ударів серця” (1966 рік), “Герої приходять у пісню” (1971 рік) Був одружений, мав доньку Мариночку. В перших числах січня 1974 року трагічно загинув. Вбивство, а, може, самогубство, трапилося в час відрядження. Та й до цього часу бентежить питання: чому тіло забитого поета “знайшлося” в моргу аж на 21 день після смерті (третього січня 1974 року знайдене за Харковом у глибокому яру) при наявності в нього в кишені посвідчень члена спілки журналістів і члена спілки письменників. Його смерть і до цього часу залишається загадковою. Деякі поезії С.В.Шумицького покладені на музику композиторами А.Сало, Б.Михайлівським, О.Еткало, Іллею Летюком.. Поетичною естафетою біля пам’ятника Кобзаря в Харкові є пісня на слова С.Шумицького “Шевченківський сад”:
 

Безліч у житті бачив я садів

Скільки ще, напевне, перейду,

 Тільки в одному зможу молодіть –

В рідному Шевченківськім саду.

Кожне деревце в мирній тишині

Голосом дитинства промовля.

Тут мене колись вранці навесні

В славну путь Кобзар благословив.

Ставши на Сумській, дивиться з гори

Вічно і безмежно молодий.

Кожної пори в сині вечори

Сходяться закохані сюди.

Лине в голубінь пісня голосна,

В ній живе Шевченківський вогонь.

В нашому саду юність і весна

Харкова робочого мого.

(Публікація В. Кривенчук – К.Балабухи)
 
Та люботинці  пишаються тим, що ранкова зірка С Шумицького зійшла саме тут і відбивала промені натхнення, радості, любові, героїзму, людяності.
 

На фото: меморіальна дошка на стіні Караванської ЗОШ.

 
Олійник Олександр Вікторівич
Категорія: Мои статьи | Додав: misto-lubotin (01.05.2008)
Переглядів: 1480 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
 
 
Категорії каталога
Мои статьи [6]

Форма входу

Міні-чат
200

Пошук

Друзі сайту

Статистика
 

Copyright MyCorp © 2024
Сайт управляється системою uCoz